Ксенія Ільїнська - Приречені бути чужими , Ксенія Ільїнська

Епілог

Рівно за рік від того доленосного виступу Алекса кав’ярня “Люмен” знову зустрічала їх знайомим затишком: тепле світло ламп, м’який запах карамелі й обсмажених зерен, спокійні джазові акорди в повітрі. Все ніби лишилось незмінним. І водночас — усе було іншим.

Злата сиділа біля того ж самого столика біля вікна, що й тоді. Вона обережно тримала чашку, дозволяючи теплу розлитись по долонях, наче перевіряючи — чи це не сон. Її погляд ковзав по знайомих деталях: м’які диванчики, як раніше, перешіптування закоханих пар, паруючі латте в руках студентів. Але тепер у всьому цьому світі вона бачила лише одне — його.

Алекс сидів навпроти, нахилившись до неї. Трохи старший. Стриманіший у рухах. Але іскра в його очах була тією ж — тією, що колись змусила її серце вперше пропустити удар.

— Дивно, як багато може змінитися за рік, — сказала вона, поглядаючи у вікно, де вогні міста малювали розмиті візерунки на склі.
— І як мало змінюється найважливіше, — відповів Алекс, усміхаючись. — Наприклад, ти. Все ще крадеш мою каву.

Злата засміялася і зробила ще ковток із його стаканчика. Їхня розмова текла легко — вони згадували кумедні ситуації з турів, її перепалки з адвокатами, підтримку батька Алекса, який несподівано запропонував Златі долучитись до юридичної практики:

— Він серйозно сказав: «Я втомився, мені потрібна надійна заміна. І, на диво, я вам довіряю», — переповідала вона з посмішкою. — А потім додав: «Ну, і щоб Алекс не забагато лінувався, нехай хоч хтось у родині буде з характером. І професією.».

— Звучить, як Олександр Карпенко, розчарований бізнесмен, але щасливй батько, — засміявся Алекс. — Але це круто. Значить, тепер його можу змінити не тільки я.

—  В сенсі. Він же хотів передати бізнес тобі. “Карпенко і партнери” так здається називається фірма. Ти спадкоємець і родина.

Він раптом замовк. Відставив чашку, нахилився вперед і взяв її долоню в свою.

— Злато. Я знаю, цей рік був… не з простих. Турові графіки. Перенесені зустрічі. Дзвінки посеред ночі. Підтримка через екран. Але ти не здалася. Ми не здалися.

Він зробив паузу, і в очах його було щось дуже справжнє — без прикрас, без сцен.

— Я не обіцяю, що життя буде простим. Але я обіцяю, що ніколи не залишу тебе саму в складні моменти. Бо твоя боротьба — тепер і моя. І твій успіх — це теж моє щастя.

З його долоні вона відчула тепло. Пальці розкрились, і в руці з’явилась оксамитова коробочка. Без зайвих слів він відкрив її.

Проста золота каблучка. Прозорий камінь. Гравіювання всередині — “Not perfect. Real.”

— Ми будемо разом. Не тоді, коли все буде ідеально. А тоді, коли ми вже знаємо, як вижити серед недосконалого світу. І все одно — вибираємо одне одного. Ти станеш моєю дружиною?

Злата довго дивилася на нього. У голові промайнули образи — перший погляд у аеропорту, їхні сутички, коридорі вишу, сварки, сцена в “Мегаполісі”, листи, відеодзвінки, голосові з віршами, поцілунки перед вильотом, і ранкова кава з його худі на плечах. І їй не хотілося плакати. Хотілося — бути.

— Так, — сказала вона. Просто, впевнено.
Алекс надів їй каблучку. Вона підходила ідеально.

 

Вони гуляли цілу ніч. Смiялися. Їли морозиво, попри холод. Їздили на колесі огляду. Знову виграли ведмедика в автоматі — цього разу він був блакитний.

А на ранок вони знову опинились на сходах “Люмену”, як колись після його репетицій, перед парами. У руках — паперові стаканчики з кавою. У серці — спокій.

— Ми вже не ті, — тихо мовила Злата, — але, здається, стали кращими.

— Ми стали чеснішими, — погодився Алекс. — Один із одним. З собою.

— І сильнішими.
— І щасливішими.

Вона нахилилась до нього, торкнулась скроні губами. Він стиха засміявся й обійняв її. Люди проходили повз, сонце заливало місто золотом, але вони не поспішали. Вперше за довгий час — нікуди.

---

Весь інтернет гудів. Фото з “Люмену”, підпис:
“Вона сказала так.”

У коментарях — вибух:

"Нііііііііііііііііііі! Моє серце розбите на мільйон маленьких шматочків ��"

"Хто ця щасливиця?! Я хочу знати її секрет! (і трохи їй позаздрити )"

"Я тільки вчора переглядала його старі інтерв'ю про ідеальну дівчину! Невже це вона?!"

"Вона, напевно, неймовірна людина, якщо він обрав її. Бажаю їм щастя!"

"Сподіваюся, вона знає, який скарб вона отримала! Бережи його!"

"Терміново потрібен психолог для армії розбитих сердець!"

"Я дуже радий за нього! Він заслуговує на щастя!"

"Хто вона? Покажіть фото!"

"Як довго вони зустрічалися?"

І цього разу Алекс не тікав від спалахів камер. Не ховав погляд і не уникав відвертих слів. У новому, довгоочікуваному інтерв’ю, яке транслювалося на всі музичні канали, він говорив спокійно, але кожне його слово звучало вагомо:

— Знаєте, це не просто красива романтична історія. Це вибір. Щоденний, свідомий вибір — бути поруч, навіть коли відстань здається нездоланною, коли графіки розлітаються, як ноти з партитури під час шторму. І якщо хтось досі сумнівається, чи можливі стосунки на відстані, я відповім — так. Можливі, якщо серце не боїться чекати. Якщо воно знає, заради чого ця очікування. Коли я зустрів своє кохання, здавалося, весь світ навколо кричав, що ми приречені бути чужими, що наші шляхи ніколи не зійдуться. Але я зрозумів одну важливу річ: доля — це не вирок, а те, що ми творимо самі. Кожен день, кожним дзвінком, кожним словом підтримки, кожною миттю віри.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍