В'є Тхань Нгуєн - Симпатик

Мене хіба що трохи підсмалило. Я намагався уявити собі це, в десять тисяч разів сильніше, з напалмом — самим світлом західної цивілізації, винайденим у Гарварді, як нас вчив на заняттях Клод. Та я не міг. Я відчував лише бажання заснути, моє я розчинилося, лишивши по собі тільки тонучий розум. Однак навіть у такому розмазаному стані він розумів, що про себе говорити не час.

— Не можу уявити, — сказав я. — Зовсім.

— Те, що я вижив, — диво. Я — живе диво! Людська істота, вивернута назовні. Я б помер, якби не моя люба дружина, вона шукала мене, коли я не прийшов додому. Вона знайшла мене при смерті в армійському шпиталі, непріоритетного пацієнта. Коли доповіла про це владі, вони наказали найкращим хірургам, які лишились у Сайгоні, оперувати мене. Я був врятований! Але навіщо? Навряд чи спалювання болить більше за те, що ти не маєш шкіри, не маєш обличчя. Я палав щодня, місяцями. Коли ліки припиняють діяти, я досі палаю. «Катівня» — ось правильне слово для цього, але я не можу передати те почуття, що воно описує.

— Гадаю, я знаю, як себе відчувають у катівні.

— Ти тільки починаєш це розуміти.

— Ти не мусиш цього робити!

— Тоді ти поки не розумієш. Є речі, яких можна навчитися тільки через нестерпний біль. Я хочу, щоб ти знав те, що дізнався і досі знаю я. Я б позбавив тебе цього знання, якби ти не повернувся. Але ти повернувся, і комендант спостерігає за нами. Якби ти лишився один, ти б не вижив під його опікою. Ти його лякаєш. Ти лише тінь, що стоїть на вході до його печери, дивна істота, що бачить усе з двох боків. Таких, як ти, треба винищувати, бо ти несеш у собі заразу, яка може знищити революційну чистоту. Моє завдання — довести, що тебе не треба знищувати, що тебе можна звільнити. Ця кімната була споруджена лише з цією метою.

— Ти не мусиш цього робити, — пробелькотів я.

— Мушу! Те, що з тобою роблять, — для твого ж добра. Комендант зламав би тебе єдиним відомим йому чином, через тіло. Я міг порятувати тебе, лише пообіцявши йому, що випробую на тобі нові методи допитів, які не лишають на тілі слідів. Саме тому він жодного разу тебе не бив.

— Мені слід за це дякувати?

— Так, слід. Але настав час останньої ревізії. Комендант не вдовольниться чимось меншим. Ти мусиш дати йому більше, ніж маєш.

— Мені не лишилося в чому зізнаватися!

— Завжди щось є. Така вже природа. Неможливо припинити зізнаватися, бо ми недосконалі. Навіть ми з комендантом мусимо критикувати себе один перед одним, це передбачено партією. Військовий комендант і політичний комісар — живе втілення діалектичного матеріалізму. Ми — теза і антитеза, з яких постає потужний синтез, істинно революційна свідомість.

— Якщо ти вже знаєш, у чому я забув зізнатися, — скажи мені!

Голос знову пирхнув. Я почув шурхотіння паперів.

— Я процитую рядки з твого рукопису, — мовив голос. — «Агентка комуністів зі свідченням свого шпигунства, запханим до рота так, що наші гидкі імена були в неї справді на язику». Ти ще чотири рази згадуєш її у своєму зізнанні. Ми знаємо, що ти витягнув цей список у неї з рота і що вона дивилася на тебе зі смертельною ненавистю, та не знаємо її долі. Ти мусиш сказати нам, що ви з нею зробили. Ми вимагаємо цього!

Я знову побачив її обличчя, її темну селянську шкіру і широкий, плаский ніс, такий подібний до пласких, широких носів тих лікарів, що оточували її в кінотеатрі.

— Але ж, — сказав я, — я нічого з нею не робив.

— Нічого! Думаєш, її доля — те, що ти забув, що забув? Але як можна забути її трагедію? Її доля така ясна. Чи могла на неї чекати інша за ту, яку може уявити читач, побачивши її у твоїй сповіді?

— Але я нічого з нею не робив!

— Саме так! От бачиш, усе, в чому треба зізнатися, вже відомо. Ти і правда нічого не робив. Ти мусиш визнати цей злочин і зізнатись у ньому. Згоден?

— Можливо, — мій голос був слабкий.

Він знову пхнув мене ногою. Може, він дасть мені поспати, якщо я скажу «так»?

— Мені час відпочити, друже. Я знову відчуваю біль. Біль ніколи не кидає мене. Знаєш, як я витримую його? Морфій, — голос пирхнув. — Але від цих диво-ліків ціпеніють лише тіло і мозок. А мій розум? Я дізнався, що єдиний спосіб впоратися з болем, це уявити ще більший біль когось іншого. Страждання, що применшує твоє власне. Пам’ятаєш, ми вчили в ліцеї слова Фан Бой Тяу? «Найбільше страждання для людини — втратити свою країну». Коли ця людина втратила своє обличчя, свою шкіру і свою родину, ця людина уявляла тебе, друже мій. Ти втратив свою країну, і це я відправив тебе у вигнання. Я глибоко спочував тобі, твої зашифровані повідомлення лише натякали на твою страшну втрату. Але тепер ти повернувся і я більше не можу уявляти собі, що ти страждаєш більше за мене.

— Я страждаю зараз, — сказав я. — Прошу, дай мені заснути.

— Ми революціонери, друже. Страждання гартує нас. Страждання за народ — те, що ми обрали, бо так сильно спочували їхнім стражданням.

— Я все це знаю, — мовив я.

— Тоді слухай мене. — Рипнув стілець, і голос, який і без того височів наді мною, став ще вищим. — Прошу, зрозумій. Я роблю це з тобою тому, що я твій друг і твій брат. Тільки не маючи втіхи, яку дає сон, ти повністю зрозумієш жахи історії. Кажу це тобі як той, хто дуже мало спить після того, що зі мною сталося. Вір мені, коли кажу, що знаю, що ти відчуваєш, і що це мусить бути зроблене.

Мені й так було страшно, але цей рецепт мого зцілення зробив страх ще сильнішим. Певно, хтось з ним щось зробив! Чи це був я? Ні! Це не може бути правда, я хотів йому про це сказати, однак язик відмовився слугувати мені. Мене випадково прийняли за цього когось, і я сказав йому чи, здається, сказав, що я — ніхто. Я — кавун, зрячий цемент. Ні! Я — дикун, терплячий абсент. Ні! Я… Я… Я…

Стілець знову зарипів, і я відчув виразний, несвіжий запах охоронця з дитячою пикою. Мене копнули, і я затремтів.

— Прошу, товаришу, — сказав я. — Дайте мені поспати.

Охоронець з дитячою пикою хропнув, дав мені ще копняка своєю грубою