В'є Тхань Нгуєн - Симпатик

не йде в цей табір добровільно, але коли я усвідомив, що ти повернешся, то запросив для себе посаду комісара і щоб вас обох відправили сюди. Знаєш, для кого цей табір? Для тих, хто йде в останній бій, хто продовжує вести партизанську війну, хто не зізнається, не відречеться і не покається. Бон уже двічі вимагав, щоб його застрелили. Комендант радо послухався б, якби не я. І твої шанси на виживання без моєї протекції були б сумнівні.

— Ти звеш це протекцією?

— Якби не я, ти міг би вже бути мертвий. Я комісар, але наді мною є інші комісари, що читають твої зізнання, стежать за прогресом. Вони командують твоїм перевихованням. Я можу лише очолити це і переконати коменданта, що мої методи спрацюють. Комендант поставив би тебе в команду з розмінування, і там тобі настав би кінець. Але я здобув тобі таку розкіш, як рік за писанням в ізоляторі. Інші полонені готові вбивати за те, що мав ти. І це не метафорично. Я зробив тобі величезну послугу, переконавши коменданта не випускати тебе. В його очах ти — найнебезпечніший з підривних елементів, та я переконав його, що для революції буде краще зцілити тебе, а не вбити.

— Мене? Хіба я не довів, що я справжній революціонер? Хіба я не жертвував десятиліттями свого життя заради звільнення нашої країни? Ти як ніхто мусиш це знати!

— Це не мене треба переконувати, а коменданта. Ти пишеш незрозуміло для такого, як він. Ти кажеш, що ти революціонер, однак твоя історія зраджує тебе, чи, точніше, ти зраджуєш себе сам. Чому, впертий ти віслюче, ти вирішив писати саме так, якщо ти знаєш, що подібні до тебе — загроза для комендантів усього світу…

Копняк знову розбудив мене. Я заснув на одну смаковиту мить, наче повз крізь пустелю, і випив одну сльозу…

— Не спати, — сказав голос. — Твоє життя залежить від цього.

— Ти вб’єш мене, якщо не даси мені поспати, — відповів я.

— Я не даватиму тобі спати, доки ти не зрозумієш, — мовив голос.

— Я нічого не розумію!

— Тоді ти зрозумів майже все, — сказав він і пирхнув. Це було так схоже на мого старого шкільного товариша. — Хіба не цікаво, як ми опинилися тут, друже? Ти приїхав, щоб врятувати Бонові життя, а я рятую життя вам обом. Будемо сподіватися, що мій план спрацює краще за твій. Але, чесно кажучи, я не тільки з дружніх почуттів подався на місцевого комісара. Ти бачив моє обличчя, точніше, його нестачу. Можеш уявити собі, як моїй дружині і дітям це бачити? — його голос зірвався. — Можеш уявити їхній жах? Мій — кожного разу, як я дивлюсь у дзеркало? Хоча, якщо чесно, я вже кілька років не дивився в дзеркало.

Я заридав, думаючи про його вигнання. Його дружина теж була революціонеркою — дівчина з сусідньої школи, така цілісна і красива простою красою, що я сам закохався б у неї, якби він не встиг перший. Його хлопчикові та дівчинці тепер щонайменше сім і вісім років — маленькі янголятка, винні лише в тому, що час від часу билися між собою.

— Вони ніколи не дивитимуться зі страхом на твоє… на твій стан, — сказав я. — Ти тільки уявляєш, що вони бачать, з того як ти сам бачиш себе.

— Ти нічого не знаєш! — заволав він.

Далі знову запанувала тиша, яку переривало тільки його хрипке дихання. Я міг уявити собі шрами на його губах, шрами в його горлі, але мені хотілося тільки спати… Він копнув мене.

— Вибач, що я знетямився, — м’яко сказав голос. — Друже, ти не можеш знати, що я відчуваю. Ти тільки думаєш, що можеш. Та звідки тобі знати, як це — бути таким жахливим, що власні діти плачуть, побачивши тебе, що твоя жінка здригається від твого доторку, що твій друг тебе не впізнає? Бон бачив мене весь цей рік і не знає, хто я. Так, він сидить в останніх рядах і бачить мене лише здалеку. Я не кликав його до себе, не розповідав, хто я, бо краще від цього знання йому не стане, а от зашкодити може, навіть дуже. Однак… однак я мрію, що він впізнає мене попри мене самого, навіть коли, впізнавши, захоче хіба що вбити. Можеш уявити собі мій біль від втраченої дружби з ним? Певно, що можеш. Але чи зможеш уявити біль від напалму, який випалює шкіру з твого обличчя й тіла? Як?

— То розкажи мені! — вигукнув я. — Я хочу знати, що з тобою сталося!

Запала тиша, не знаю, чи надовго, але ступня знову копнула мене і я усвідомив, що першу частину розповіді пропустив.

— Я досі був у формі, — говорив голос. — Мій загін переповнювала приреченість, в очах офіцерів і вояків була паніка. До звільнення лишалися лічені години, і я міг приховати радість і захват, але не турботу за родину, хоча з ними все мало бути гаразд. Дружина була вдома з дітьми, наша людина поблизу забезпечувала їм безпеку. Коли танки визвольної армії наблизилися до нашого мосту і командир наказав нам стояти до кінця, я дещо хвилювався. Не хотів, щоб наші визволителі застрелили мене в останній день війни, і намагався розрахувати, як мені уникнути цієї долі, коли хтось сказав: «Ось, нарешті, повітряні сили». Один з наших літаків був саме над головами, летів високо, щоб уникнути зенітного вогню, але й надто високо для бомбування. «Підлітай ближче! — гукнув хтось. — Як він збирається влучати в щось з такої висоти? — голос пирхнув. — Справді, як?». Коли пілот скинув бомби, жах, який охоплював моїх офіцерів, зачепив і мене, бо я бачив, що бомби, замість того щоб падати на танки, наче в уповільненому русі падають на нас. Бомби падали швидше, ніж очам вірилось, і хоч ми й утікали, далеко втекти не могли. Нас охопила хмара напалму, і, гадаю, мені пощастило. Я біг швидше за інших, мене він тільки лизнув. Було боляче, ох, як мені було боляче! Та що я можу сказати, крім того факту, що, коли ти в полум’ї, це відчувається так, наче ти гориш? Що я можу розповісти про біль, окрім того, що це був найстрашніший біль з тих, що я відчував? Єдиний спосіб показати тобі, друже, як це було боляче, — спалити тебе самого, але я цього ніколи не зроблю.

Я теж був близький до смерті на гудроні Сайгонського аеропорту, а потім і на знімальному майданчику, однак це не було близьке до спалення.