В'є Тхань Нгуєн - Симпатик

під столом, пхаємо у взуття. Ми ґвалтуємо тебе, перемотуючи, як китайці. Чи чинили б ми так з руками? Годі бити мене, благаю. Я визнаю, що людство погано представляє тебе, за винятком того, що витрачає неабиякі гроші на те, щоб тебе одягнути, бо ж ти, звісно, не можеш представити себе сама. Ступне, не знаю, чому я ніколи не думав про тебе раніше, взагалі не думав. Рука вільна робити, що їй заманеться. Вона навіть писати може! Не дивно, що про долоню сказано більше, ніж про ступню. У нас з тобою є дещо спільне, ступне. Нами знехтував світ. Якби ти тільки дала мені заснути, якби ж…

Цього разу мене привела до тями рука. Хтось учепився в мій каптур, послабив його і підняв мені аж за вуха, однак так, що він лишився в мене на голові. Тоді рука витягла мені з вух заглушки і я почув човгання сандалів, рипіння стільця чи табурета по цементу.

— Ти дурень! — мовив голос.

Я досі був у темряві, руки й ноги досі зв’язані й закриті, тіло оголене й вологе. Вода лилася моїм спраглим горлом, аж поки я не захлинувся.

— Чи я не казав тобі не повертатися?

Голос ішов з висоти наді мною, звідкись зі стелі, його голос, я був певний у цьому навіть у своїй агонії.

— Хіба я міг не повернутися? — пробелькотів я. — Мама казала, що птаха завжди повертається до свого гнізда. Хіба я не птаха? Хіба це не моє гніздо? Моє походження, місце, де я народився, моя країна? Мій дім? Хіба це не мій народ? А ти не мій друг, побратим, мій вірний товариш? Скажи, чому ти чиниш так зі мною. Я і з найгіршим ворогом такого б не зробив.

Голос зітхнув.

— Ніколи не недооцінюй того, що можеш зробити з найгіршим ворогом. Але тим часом, чи ж не так завжди кажуть священики, такі як твій батько? Чини з іншими так, як хочеш, щоб вони чинили з тобою. Звучить добре, але насправді все не так просто. Розумієш, проблема в тому, щоб знати, як ми хочемо, щоб з нами чинили.

— Я не розумію, про що ти, — сказав я. — Чому ти мене катуєш?

— Думаєш, я хочу це з тобою робити? Я відчайдушно намагаюся зробити так, щоб з тобою не сталося щось гірше. Комендант уже вважає, що мої педагогічні методи надто м’які, бо я хочу вислухати твоє зізнання. Він з тих дантистів, які вірять, що зубний біль можна лікувати, вирвавши людині всі зуби. Ось до чого ти себе привів, зробивши саме те, що я казав тобі не робити. Якщо ти хочеш залишити цей табір з цілими зубами, мусимо грати наші ролі, поки комендант не буде задоволений.

— Прошу, не злися на мене, — схлипував я. — Я не витримаю, якщо й ти будеш на мене злий.

Він знову зітхнув.

— Пам’ятаєш, ти писав, що щось забув і не можеш згадати, що саме?

Я сказав, що не пам’ятаю.

— Звісно ж, — мовив він. — Людська пам’ять коротка, а час довгий. Ти тут, у цій оглядовій кімнаті, для того, щоб згадати те, що забув чи принаймні забув написати. Друже мій, я тут, щоб допомогти тобі побачити те, що ти не бачиш сам. — Він копнув мене в самий низ черепа. — Ось тут, у твоїй голові.

— Але до чого тут те, що ви не даєте мені спати? — запитав я.

Він розсміявся, не як той школяр, що любив комікси про Тінтіна, а як хтось, наче трохи божевільний.

— Ти, як і я, знаєш, чому я не можу дозволити тобі спати, — сказав він. — Ми мусимо дістатися до того сейфа, де схована твоя остання таємниця. Що довше ти не спатимеш, то кращі в нас шанси цей сейф зламати.

— Але я ж у всьому зізнався.

— Не в усьому, — мовив голос. — Я не звинувачую тебе в тому, що ти щось приховуєш, хоч і дав тобі багато шансів написати зізнання так, щоб задовольнити коменданта. Ти накликав це на себе, не хтось інший.

— Так у чому я мушу зізнатися?

— Якби я сказав тобі, в чому зізнатися, то було б не зовсім зізнання, — сказав голос. — Та втішайся тим, що твоя ситуація не така вже неможлива. Пам’ятаєш наші іспити, коли ти завжди здобував вищий бал, а мені постійно чогось бракувало? Я читав і вчив так само затято, як і ти, але ти завжди перевершував мене. Я просто не міг витягнути відповіді зі своєї голови. Але вони були там. Розум не забуває. Коли я дививсь у підручники знову, думав — ну звісно ж! Я знав їх весь цей час. Насправді я знаю, що ти знаєш відповідь на питання, яку мусиш дати, щоб завершити своє перевиховання. Я навіть поставлю тобі це питання. Дай правильну відповідь, і я звільню тебе від пут. Готовий?

— Питай, — сказав я, розбухаючи від самовпевненості. Усе, що мені було потрібно, — це тест, щоб довести свою вправність. Я почув шелестіння паперу, наче він гортав сторінки якоїсь книжки, а може, і мого зізнання.

— Що цінніше за незалежність і свободу?

Це пастка? Відповідь очевидна. То чого він чекає? Мій розум огорнуло щось м’яке й липке. Через нього я відчував тверду, міцну відповідь, але не міг зрозуміти, що це. Можливо, все й справді очевидно. Зрештою, я сказав йому те, що, здавалося, він хоче почути:

— Ніщо, — сказав я, — не може бути цінніше за незалежність і свободу.

Голос зітхнув.

— Майже так, але не зовсім. Майже так, але ні. Правда ж, бентежно, коли відповідь поряд, але не знаєш, що це?

— Чому ти це зі мною робиш? — закричав я. — Ти мій друг, мій брат, мій товариш!

Тривала тиша. Я чув лише шарудіння паперу та хрипіння його змученого дихання. Він вбирав багато повітря, щоб до легень дійшло хоч трохи. Тоді сказав:

— Так, я твій друг, брат, товариш, усе це до самої смерті. І як твій друг, брат, товариш, я попереджав тебе, правда ж? Ясніше і не скажеш. Не я один читав твої листи і не міг відправити листа тобі так, щоб хтось не дивився мені через плече. Тут усім зазирають через плече. І ти все одно вирішив повернутися, дурню.

— Бона могли вбити, я мав повернутися, щоб захистити його.

— Щоб і тебе теж убили? Що це за план? Де б ви, двоє, були, якби мене тут не було? Ми ж три мушкетери, правда? Хоча тепер більше схожі на трьох поросят. Ніхто