В'є Тхань Нгуєн - Симпатик

— Я тобі не товариш.

Розділ 21

Полонений не знав, що потребує відпочинку від історії, він людина, яка все своє доросле життя йшла по її гарячих слідах. Його друг Ман познайомив його з історичною наукою в навчальній групі — з обраними книжками, написаними червоними літерами.

— Якщо людина розуміє закони історії, вона може контролювати її хронологію, вирвати її з рук капіталізму, що вже націлився на монополію над часом. Ми прокидаємося, працюємо, їмо й спимо так, як наказують власники землі, господарі, банкіри, політики, директори шкіл, — казав Ман. — Ми погоджуємося з тим, що наш час належить їм, але насправді час належить нам. Пробудіться, селяни, робітники, колонізовані! Пробудіться, невидимі! Постаньте зі своїх місць окультної нестабільності, вкрадіть золотого годинника часу в диванних вояків, лакеїв і багатіїв імперіалізму, колоніалізму та капіталізму! Якщо знаєте, як його вкрасти, — час на вашому боці, і числа теж. Вас — мільйони, їх — лише тисячі, колонізаторів, компрадорів та капіталістів, що переконали жалюгідних світу цього в тому, що капіталістичної історії не уникнути. Ми, авангард, мусимо переконати темних людей та підпільні класи, що не уникнути комуністичної історії! Виснаження експлуатованих неодмінно приведе до повстання, але саме наш авангард піджене час до цього повстання, перезапустить годинника історії і продзвенить будильником революції. Тік-так… тік-так… тік-так…

Зафіксований на матраці, полонений…. Ні — учень, розумів, що це останні збори навчальної групи. Щоб стати людиною революції, він мусив стати людиною історії, яка пам’ятає все, і стати таким він міг тільки не сплячи, навіть якщо це зрештою мало б його вбити. І водночас, якби йому тільки поспати, він зрозумів би краще! Він крутився, звивався, боровся з собою у програній битві за сон, і це могло тривати годинами, чи хвилинами, чи секундами, коли раптом з нього зняли каптура, витягли кляпа, дозволили вдихнути, набрати повітря. Грубі руки наглядача зняли з вух пов’язки, витягли заглушки і, нарешті, зняли з очей пов’язку, що натирала йому шкіру. Світло! Він міг бачити, однак мусив негайно заплющити очі. Над ним були десятки… ні — сотні лампочок, вмонтованих у стелю, вони засліплювали своєю потужністю, сяяли крізь червоний фільтр повік. Чиясь ступня знову копнула його в скроню, й охоронець з дитячою пикою сказав:

— Ану не спи, ти.

Він розплющив очі, відкрився цій сяйливій гарячій масі лампочок, розміщених рядами, так що їхнє яскраве світло відкрило йому оглядову кімнату з білими стінами й стелею. Підлога була з цементу, теж пофарбованого в біле, і навіть залізні двері були білі, й усе це — в камері, приблизно три на п’ять метрів. Охоронець з дитячою пикою стояв у своїй жовтій формі в кутку, напоготові, але троє інших присутніх у кімнаті стояли біля країв його матраца, по одному з кожного боку і ще один — в ногах. Вони були вбрані в білі лабораторні халати та медичну форму кольору морської хвилі, тримали руки за спинами. Їхні обличчя ховалися під хірургічними масками і захисними окулярами з іржотривкої сталі — всі шість лінз дивляться на нього, і ясно, що він уже не просто полонений та учень — він пацієнт.

З. Хто ти?

Це спитав чоловік зліва. Хіба вони досі не знають, хто він? Він — кмітливець, шпигун, кріт у норі, але його язик роздувся і зайняв собою весь рот. Будь ласка, хотів сказати він, дайте мені заплющити очі. Тоді я розповім вам, хто я такий. Відповідь десь тут — я чурка, і мені непереливки. Скажете, що я тільки наполовину чурка? Що ж, словами білявого майора, якому доручили рахувати мертвих комуністів після бою під Бенче і який зіткнувся з математичною проблемою з тілом, останки якого складалися лише з голови, грудей та рук, — половина чурки теж чурка. А якщо зважати на те, що хороший чурка — мертвий чурка, як люблять казати американські солдати, цей пацієнт мусив бути поганим чуркою.

З. Що ти таке?

Це надійшло від чоловіка справа, голосом коменданта. Почувши цей голос, пацієнт напнув мотузки так, що вони врізались у його плоть, бо запитання викликало в нього напад мовчазної люті. Я знаю, що ви думаєте! Думаєте, я зрадник! Контрреволюціонер! Байстрюк, якому ніде нема місця, якому ніхто не довіряє! Лють так само раптово перейшла у відчай, і він заридав. Невже його жертва ніколи не буде визнана? Невже ніхто ніколи не зрозуміє його? Невже він завжди буде сам? Чому він мусить бути тим, з ким це роблять?

З. Як тебе звати?

То був чоловік у кінці матраца, він говорив голосом комісара. Просте питання, так йому подумалося. Він розтулив рота, але, коли язик і не ворухнувся, зіщулився зі страху. Чи ж він забув своє ім’я? Ні, не може бути! Він дав собі американське ім’я. Щодо рідного імені, яке дала йому єдина людина, що його розуміла, — його мати, без допомоги батька, його батька, який ніколи не звав його сином чи на ім’я, і навіть у класі звертався просто на ти. Ні, він не міг забути свого імені й коли нарешті згадав, то вивільнив язика з клейкого ложа і вимовив його вголос.

Комісар сказав:

— Він навіть ім’я правильно сказати не може. Лікарю, гадаю, йому потрібна сироватка.

Чоловік зліва відповів:

— То й добре.

Лікар вивів руки з-за спини, до ліктя затягнуті білою гумою, в одній руці — ампула, за розміром подібна до патрона для гвинтівки, в другій — шприц. Одним плавним жестом він набрав у шприц прозорої рідини з ампули, тоді зігнувся біля пацієнта. Коли той почав крутитися й трястися, лікар сказав:

— Я все одно вколю тебе, якщо поворухнешся, тобі ж буде гірше.

Пацієнт припинив борсатися, й укол у згин ліктя став для нього майже жаданим полегшенням, бо приніс ще якісь відчуття, крім галюцинаторного бажання спати. Майже, але не зовсім.

— Прошу, — сказав він. — Вимкніть світло.

Комісар сказав:

— Цього ми зробити не можемо. Чи ти не розумієш, що повинен бачити?

Комендант пирхнув:

— Він ніколи не почне бачити, навіть з усім світлом у світі. Він надто довго був під землею. Він зовсім осліп!

— Ну ж бо, — сказав лікар, поплескавши пацієнта по руці. — Люди науки не повинні відмовлятися від надії, і менш за все — працюючи з розумом. Ми не можемо побачити свого розуму, не можемо його торкнутися, все, на що ми здатні, — допомогти пацієнтові побачити свій власний розум, не даючи йому