NikaLerina - Опанувати Елементи, NikaLerina

Розділ 38

Минуло вже сорок три дні, відколи я живу на автоматі: здавалося, життя проходить крізь мене без жодної емоції, ніби хтось вирвав з душі всю теплоту. Наче робот, я виконувала базові функції: їсти, спати, ходити на роботу. Коли потрібно було посміхатися — губи слухняно розтягувалися; та всередині все залишалося порожнім. Моя креативна пристрасть теж зникла — проєкти, над якими я раніше горіла, тепер видавалися сухими та позбавленими душі. Керівництво помітило це й відсторонило мене тимчасово, чекаючи, доки “мене відпустить”.

Колись це... коли? — я ставила собі це питання, не маючи відповіді.

Увечері я часто йшла в парк і сідала під деревом, де вперше зустріла їх усіх. Ту миттєвість, коли була збентеженою, переляканою, проте... щасливою, живою. Тепер простір зяяв порожнечею.

— Каті, привітики! — почула я здалеку голос Неллі, вона йшла до мене, розмахуючи двома стаканчиками. — Тебе знайти неважко: улюблене дерево й книга. Передбачувано!

— Так... Дякую, — прийняла я каву, сьорбнула ковток гарячого, міцного напою, саме такого, як люблю.

— Ти коли збираєшся повертатися?

— Куди? — я зідрала погляд від землі, дивуючись формулюванню.

— А що, немає куди, чи що? — обурилася Неллі. — До нас, до батьків... або до тих, за ким ти плачеш ночами! — валила вона все одразу, не лишаючи мені шансу на підготовку.

— Я не... — хотіла була щось заперечити.

— Кричиш, Каті. Мені дзвонила твоя мама, вона намагалася щось розпитати, та що я скажу, якщо й сама нічого не знаю?! Ти ж уночі починаєш говорити, когось кликати. І так щодня, відтоді як повернулася...

— Це...

— Ми всі за тебе хвилюємося. Дали тобі час — думали, що це просто хандра після відпустки чи лікарні, але ж... ти в депресії, Каті. Саме не пройде. Звернися до психолога, благаю!

Я стиснула сильніше паперовий стаканчик із кавою:

— Я в порядку. Ніхто не буде колупатися в моїй голові!

— Та як же... — Неллі глибоко видихнула, тримаючись, аби не почати сваритися. — Як тобі допомогти? Ми не можемо дивитися, як ти гаснеш на очах! Від тебе лишилася тінь, ти втратила всі барви, люба... — вона різко обійняла мене, притискаючи до грудей.

— Знаю, Неллі, знаю... — прошепотіла я, стискуючи її плече. — Але я нічого не можу вдіяти. Біль не меншає... щодня стає тільки гірше. Я не знаю, як перестати думати про них. Вони скрізь. У небі, в сонці, у хмарах. Трава шепоче їхні імена, і здається, що вони сидять поруч...

— Ох люба... Мені так шкода, — прошепотіла вона, пригортаючи мою голову. — Тобі не варто переживати це самій, у тебе ж є ми.

“Як пояснити?!” — мене пройняло роздвоєння між бажанням вилити душу й забороною слів, яких нікому не озвучити. Що я розкажу? Якби могла... це не змінить абсолютно нічого, бо ніхто не зрозуміє інший світ та Вартових.

— Я... я спробую вибратися, обіцяю... — хрипко прошепотіла я, відсторонюючись. — Мені вже треба йти... бувай.

Підвелася різко, схопивши речі, й побігла, заглушаючи голосною музикою в навушниках голоси в голові. Кілька зупинок — і я вдома. Здогадувалася, що батьки будуть знову розпитувати. Маминій цікавості не було меж, а вона не розуміє, коли краще зупинитись і коли тата немає це стає нестерпним.

— Я вдома, — проказала, заходячи всередину.

— Люба, хутко мий руки, мені потрібна допомога з тортом! — гукнула мама з кухні.

— Торт? У нас якесь свято? — перепитала я втомлено.

— Ти... ти взагалі забула? — вона виглянула з-за дверей. — У тебе день народження, Каті. Тебе ж на роботі вітали сьогодні — що, не помітила? Які подарунки дівчата дарували? А колеги?

Я застигла, відчувши, як кров холоне в жилах. Тобто сьогодні — мій день народження?! Ті ранкові презенти я сприйняла за прояви підтримки чи жалю. Дні злилися воєдино, я геть випала з життя.

— Я... — запнулася. — Зараз... підійду, — ледве видихнула, швидко піднявшись до себе.

У кімнаті дістала чотири кристали з кишені й на мить піднесла їх до очей. Холодні, як завжди, лишалися німим нагадуванням про тих, хто був моїм світом.

— Пробачте... але я спробую жити... — прошепотіла, поклавши їх у шкатулку, уперше щільно закривши кришку. Відчуття було, ніби я пов’язую рану, котра не заживе, але треба продовжувати дорогу.

Спустилася до кухні та допомогла мамі готувати вечерю. За годину повернувся тато, і ми втрьох сіли за стіл. Нервове напруження в повітрі було відчутним, але я вирішила зробити крок назустріч їм:

— Вибачте, що довелося так хвилюватися... мені просто... потрібен був час, щоб трохи оговтатися, — сказала я, обводячи поглядом мамине стурбоване обличчя.

— Люба, ми все розуміємо. Не треба нам пояснювати, — тато поклав свою теплу, та трохи шорстку долоню на мою. — Тільки не відвертайся... ми ж твої батьки, і наш обов’язок допомагати своїй дитині, коли їй важко.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍