Рія Вайсен - Перехресниця Долі, Рія Вайсен

— Підфедісся, Антайіге, ві не той мужь, счо майете кланятиси зінці. Най і мні. А се, — вона перевела погляд на Арніку з Індгартом й усміхнулась широким ротом, — я так гозумійу, і йе та дівсина, пго ку мофив Тайггон?

— Так, леді, — Антаїр ще раз уклонився й піднявся на ноги.

— Счо ж, ідіть за мі.

Вона розвернулась й попростувала в глибину зали, сховавшись за дверима. З кожним ліктем в глибину повітря ставало тугішим і важчим, наче хто викачував його з низьких підземних коридорів. Відчувався тяжкий запах вогкої глини, в якій були вирізані стіни підземного палацу.

— Ксчо ві тут, то се знайсить, счо Ліч от-от має возгодитися?

— Ми тут аби завадити цьому, леді, — відповів їй Індгарт, за що отримав лише невдоволений погляд і придушене цокання від Антаїра.

— Так, леді Догна, — погодився Антаїр, — мій товариш говорить правду. Ми тут, аби забрати бурштинове каміння від роду вашого і племені Самурона Великого. Час прийшов.

— Час пгийшов, — погодилась Догна й пройшла у широкі металеві двері.

Троє ввійшли в залу слідом за нею. Висока стеля, що п’ялася ввись ліктів з десять, глиняні стіни, увішані купою портретів гномів різного віку в золотих обладунках й лавками під кожним. В іншому зала була пуста. Лише в самому її центрі на глиняній колоні лежала червона шовкова подушка, на якій у світлі факелів переливався золотом камінь із застиглим в ньому метеликом.

— Мі чекалі сього фічність, — видихнула Дагна, підходячи до колони. — Мойа пгабабка плекала надійу, счо Самугон буде відомстений.

— Він буде, леді, — Антаїр схилився в поклоні.

— Підійди-но сйуди, дитко, — гномка простягнула до Арніки долоню з товстими короткими пальцями.

— Не бійся, — шепнув на вухо Індгарт. — Якщо що, я поруч.

— Добре, — Арніка зітхнула й ступили крок уперед.

— Дафай гуку. Камінь майе упізнати у ті кгов Іни і году її.

Щойно пальці Арніки торкнулися золотавого боку каменя, як одночасно відбулося кілька речей: Антаїр вихопив меча й кинувся з ним на Індгарта, блокуючи його, руки Догни лещатами стиснулися на зап’ястках Арніки, змушуючи її опуститися на коліна, а до горла підставили лезо. Індгарт рвався й кричав.

— Якого біса?! Ти… — просичав Індгарт, коли від стіни відділилося дві тіні й схопили його під руки, фіксуючи на місці.

— Ох, Індгарте-Індгарте, — усміхнувся Антаїр, — ти міг мене викрити з самого початку, але вирішив довіритися магічці, якій жага пригод ударила в голову й поклався на волю випадку.

— Лихо б тебе грало, — Індгарт плюнув йому під ноги.

— Ну, що за манери, — роздався у Арніки за спиною низький владний голос. — Індгарте, така поведінка не личить майбутньому правителю Лісу.

— Андаре, – прогарчав Індгарт. Обличчя його скривилось від злості.

— Мій королю, — Антаїр упав на коліно.

Андаре мотнув рукою й довгий червоний рукав його плаща змією звився вверх і опав, зводячи до купи усі клаптики мозаїки. Усі нестиковки. Те, як Антаїр зникав, коли вони ставали на ніч, те, з яким запалом він просився чатувати після півночі. І з якою легкістю він домовлявся про перехід мостом через Сульху, коли її вкрив магічний туман, як просто знайшов в на половину закинутому портові корабель і команду, придатних для сплаву.

І от зараз, коли була потреба увійти в Рудники. Їх надто просто й без перевірок провели через ворота, зустріла правителька. Арніка задихнулась від розуміння. Це він провів Вестів на бал до Лалатійєна! Він винен у смерті ельфійської принцеси. Він давав їм маршрут.

— Ти гарно впорався зі своєю роллю. Твоя сім’я буде в порядку.

— Дякую, мій королю, — Антаїр поважно вклонився й вирівнявся.

— Що ж, привіт, Арніко, — Андаре зупинився прямо перед скрученою на колінах Арнікою. — І змусила ж ти себе чекати. Але нічого, скоро все скінчиться.