Рія Вайсен - Перехресниця Долі, Рія Вайсен

Тепло від шкіри саламандри, хоч і покритої непроникною тканиною, все ж просочувалось до них і зігрівало. Без цього Арніка боялась, вони ризикували перетворитися на бурульки. Саламандра неслась вперед, Варех виявився повітряним елементалістом й тримав щита, що захищав від жасного вітру, що мав би здути їх зі спини магічної тварини.

– Що плануєш робити після того, як повернемося додому? – стараючись не видати розчарування в голосі, запитала Арніка. Не те, що вона очікувала швидкого відновлення потоків, не після тих чар, які вона призвала. Та бажання почути протилежне все ж було сильнішим, ніж вона думала.

– Треба буде навідати батька з дідом, – відізвався Індгарт, опустивши підборіддя їй на потилицю. – Після смерті Зареніли я – єдиний нащадок, що в них залишився. Потрібно прийняти заходи.

– Ми хоч побачимося після того?

Знаючи параною ельфів, Індгарта могли взагалі заперти в межах Лісу, підібрати йому Обрану або пару й не випускати, поки в Лісу не буде достатня кількість нащадків, здатних правити у разі того, якщо щось станеться з їх правителем. Ліс вперше за історію стояв на порозі об’єднання всіх трьох правлячих домів під одним знаменом.

– Як вирішить Сульха.

– Тобто, як вирішать жреці, маєш на увазі? – спина Антаїра втратила чіткі обриси, коли слова були сказані в голос. Сам факт їх озвучення ніби надав їм тяжку силу, шалено наблизивши їх до реальності.

– Чому бути, тому не минути. І ти це знаєш. В нас в цьому руки зв’язані, – Індгарт не заперечував її слова. Арніка була йому за це вдячна.

Вона відкинулась на грудях Індгарта й дозволила розміреному коливанню тіла саламандри приспати її.

***

— І як нам потрапити в середину? — запитав над вухом Індгарт.

Вже майже півтора оберти вони стояли перед височезною розколотою натроє скелею. Сніг танув навколо гарячого тіла звіра. Млявка під ними тихо хропіла. Погонич чухав її за вухом й все вибачався, якщо вона під’їла у них трохи чарів. Чари. Аби Арніці їх у кого під’їсти, хоч на трохи. Хоч би на Очисне закляття. Індгарт його накладати взагалі не вмів — одяг і волосся віддавали паленим листям і гнилою річкою.

— Раз на добу гноми відчиняють ворота, коли змінюють караул, — відповів йому Антаїр. Він все ще сидів в головах, але цього разу обличчям до них. — Тоді ж вони приймають гостей.

— Звідки ти знаєш? — запитала в нього Арніка, піднімаючи голову з плеча друга так, аби бачити його обличчя.

Безбарвні очі невідривно слідкували за розколом між скелями. Вітер безжалісно бив шкіру й жбурляв в очі волосся.

— Часто їздив до Рудників на перемовини від імені Андаре, — знизав плечами Антаїр.

— Але ж гноми закрились від світу майже дві сотні кругів тому.

— Це від вас вони закрилися й ви не намагались виправити ситуацію, — заперечив він. — Мій народ не покладав надії домовитися з ними.

— І як? — Індгарт скептично вигнув брову й усміхнувся.

— Точно краще, ніж у ваших дипломатів.

Під ногами почувся відчутний поштовх, ніби міфічний велетень ступив на землю.

— Мені пора, — сказав Антаїр, зістрибуючи з саламандри. — Чекайте тут.

Сказав і був такий. Погонич лише косо поглядав на Арніку з Індгартом, але й слова не сказав, як і за весь час подорожі, окрім самого початку, коли запитав нащо нам в таку далечінь.

— Дипломатичне завдання від короля Ніксорії, — відповів Антаїр і на цьому всі питання й розмови стихли, навіть не розпочавшись.

— Що думаєш? — Індгарт повернувся в сідлі й кивнув на спину Антаїра.

— Ну, він старається, — знизала плечами Арніка.

— Щось у ньому не так, — він клацнув язиком. — Не подобається мені це.

— Ти про дипломатію вампірів з гномами?

— Ага, — він кивнув. — Наших послів вони навіть приймати не хотіли.

— Можливо, вампіри змогли дати їм те, чого гноми потребували, — резонно примітила дівчина.

— Може ти й права. Ех, — він потягнувся й відкинувся їй на плече, — це вже четвертий камінь. Ще трохи і будемо вдома.

— Мені не дає спокою, чому ми не заїхали до вампірів на шляху до Лісу?

— Леді Догна чекає на нас, — перебив Індгарта, який уже відкрив рота, аби відповісти, Антаїр. Поруч з ним йшов закований з ніг до голови у металеві лати гном.

— Кхгоу а мі, — гном окинув їх оком, розвернувся спиною й пішов назад.

— Що він сказав? — запитав Індгарт, злазячи й подаючи мені руку.

— Щоб ми йшли за ним. Тагрон не говорить спільною, — пояснив Антаїр.

— Ти знаєш гномську?

— Довелося вивчити. Ходімо, він довго чекати не буде.

***

— Пане Антайігє, гада видіти вас і вашіх супутніков, —широкоплеча жінка-гном у золотих обладунках широко всміхнулась на рівні стегна Арніки. — Маю надійу, счо вас хороше стгітили?

— Так, леді Догна, Тагрон зустрів нас, — Антаїр шанобливо вклонився й присів на одне коліно.