Стефані Маєр - Аптекар

Кевінова усмішка зникла.

— Ми квити.

Випнувши уперед підборіддя, Вал засміялась, і її шия навіть більше скидалась на лебедину, ніж раніше.

Повернувшись до мийки, Деніел почав шукати мило. Алекс машинально долучилась до нього, втішена навіть першими нотами їхньої звичної буденності. І знову вона опинилась у чужому місці, не у своїй лізі, невпевнена, у небезпеці, але завдяки тому, що Деніел поруч, вона здатна упоратись. Він — немов протигаз — наріжний камінь утікачки. Вона подумки усміхнулась, розмірковуючи, що світ не зумів би оцінити цього її порівняння. Що ж, вона не з романтиків.

— О, не переймайся тим, любчику, — мовила Вал до Деніела. — Прибиральник приходить щоранку.

Алекс кинула на Кевіна важкий погляд, але його перестріла Вал.

— Я залишу на столі записку, і він не заходитиме у спальні, — запевнила Вал. — Я знаю, що у вас усе по-шпіонському. Не турбуйся, через мене вас не викриють.

— Мені не важко, — відповів Деніел. — Миття посуду мене розслабляє.

— Та що ж у тебе за брат? — спитала Вал у Кевіна. — Можна я його собі залишу?

Алекс усміхнулась, побачивши, як у паніці Деніел витріщив очі, але він не піднімав обличчя від мийки, тому Вал нічого не помітила. Він передав Алекс щипці, а вона витерла їх рушником для посуду, ніби шовковим на дотик, що, мабуть, висів для окраси. У неї склалося враження, що Вал такими речами не переймається.

— Він не твій тип, — відповів Кевін.

— У мене багато типів, хіба ні?

— Слушно. Але, гадаю, надовго він твого інтересу не втримає.

Вона зітхнула:

— Вони так рідко втримують.

— Отже, гм, щодо прибиральника. Коли він приходить, іде тощо? — спитала Алекс.

Вал засміялась.

— А ти дуже серйозно до всього ставишся.

— Мене часто намагаються вбити.

— Мабуть, неабияк дратує, — кинула вона недбало. — Коли я у квартирі, Рауль приходить рано й невдовзі йде геть. Він тебе навіть не розбудить. Він добрий.

— Тоді я просто замкну двері.

— Як хочеш.

— Завтра ми не спатимемо, Оллі, — втрутився Кевін. — У нас багато роботи, яку треба зробити, перш ніж діяти, тому я не хочу, щоб ми ще марнували час.

— Дай їй один вільний ранок, — наполягав Деніел. — Вона цілий тиждень ночами кермувала і спала на задньому сидінні. Їй треба відпочити.

Кевін відразливо скривився.

— Вона не маленька, Деніеле. А в дорослих є робота, яку треба виконувати.

— Не проблема, — швидко промовила Алекс. І глянула на годинник над плитою; тільки сьома. — Я все одно вже падаю з ніг. Тому задовго до того, як прийде Рауль, уже не спатиму.

— Я покажу тобі все, що в мене є, а ти скажеш, чого тобі ще бракує. У мене є відеозапис твоєї людини, який, я певен, ти захочеш переглянути, а потім…

— Завтра, Кевіне, — обірвала його мову Алекс. — А зараз — спати.

Кевін голосно вдихнув через ніс і закотив очі до стелі.

Алекс мало не потягнулась до руки Деніела, коли він виходив із кухні. Їй довелося стиснути руку в кулак, сподіваючись, що Кевін нічого не помітив. Усе видавалось неприродним, і вона збагнула, що Деніел почувався так само. Він ішов близенько за нею, ніби збирався у якийсь спосіб спонукати до розмови — чи, можливо, до сутички, якої вона намагалась уникнути. Не на часі, — намагалась вона передати йому телепатично, не обертаючись. Вона йшла швидше, але тільки марнувала сили. У Деніела надто довгі ноги порівняно з її ногами, щоб вона могла хоч як взяти лідерство.

Вона почувалася значно краще, коли почула, як він, зачинивши за собою двері, клацнув замком, поставивши його на місце.

— Дякую, — мовила вона, повертаючись, щоб обійняти його за стан руками.

— Тільки тому, що ти виснажена, — нагадав він їй. — Завтра я буду наполегливішим.

Вона ледве волочила ноги, тому вони зробили лише найбільш важливі рутинні справи. Вона не хотіла морочитись з перев’язкою, отже вирішила дати шкірі подихати вночі. Рана досі була яскраво-червоною і гноїлась, а стібки на вусі — попри нитки тілесного забарвлення — важко було не помітити. У неї лишився гидкий шрам, але вона не хотіла брати собі це в голову зараз.

Спочатку збиралась напоказ виставити у ванній кімнаті розкладачку, але вирішила почекати до ранку. Не скидалось, щоб Кевін збирався проводити інспекцію кімнат. Ще вона розмірковувала, чи не зробити навколо дверей розтяжку, що запускатиме газові балончики. Та в неї бракувало сил, утім, все одно чужинець спочатку перевірятиме хазяїна, якщо, звісно, пройде повз Ейнштейна. Тому вона просто поклала свій СІГ у пояс на тумбочку біля ліжка.

Деніел уклався у ліжко першим, але ще не спав.

— Можливо, мені добути гвинтівку? — спитав він.

— Кімната велика, але, мабуть, тут затісно для гвинтівки. Я можу піти за пістолетом.

Він роздратовано глянув на неї.

— Я пожартував.

— О, звісно.

Він розкрив для неї обійми. Вимкнувши світло, вона залізла на своє тепер уже звичне місце. Ліжко було абсурдне — якась м’яка еластична хмарина, мабуть, із золотих ниток чи з гриви єдинорога.

— Добраніч, Алекс, — прошепотів він їй у вухо, а за мить вона заснула.

Вона прокинулась, коли надворі ще було поночі; слабке світло, що виблискувало по краях тіней, було неприродно жовто-зеленого кольору міських вогнів. Вона не могла роздивитись, скільки показує годинник, та, мабуть, було близько четвертої. Хороший нічний сон і потім ще дрімота. Вона тішилась; сьогодення буде довгим. Уже багато років вона тільки те й робила, що тікала й намагалася вижити. А зараз мусить діяти на випередження, але вона цього боїться. У Техасі трапилась невластива їй пригода, але вона звинувачувала в ній адреналін, що переповнював її в той момент, і незнайомий раніше обов’язок через те, що треба відповідати за когось іншого. А вона такого ніколи не змогла б запланувати.

Тому, коли Деніел, прокинувшись через те, що вона ворушилась, почав цілувати їй шию, вона не була проти трішки забаритись.

Їй було цікаво, як це — бути нормальною людиною. Мати змогу очікувати на такі ранки, як цей, коли прокидаєшся поруч із тим, кого обрала, знаючи, що вони повторюватимуться знову й знову. Прожити цілий день з упевненістю, що увечері ляже спати в те саме ліжко, поруч з тією самою людиною. Вона сумнівалась, що багато людей здатні цінувати таку певність, коли вона в них є. Для них це здебільшого тільки частина буденного життя, яку вони сприймають як належне, а не те, за що вони мають відчувати вдячність.

Що ж, вона не може розраховувати на ще один