Тонке Драгт - Лист до короля

прагнув ані до Дагонат-бурга, ані додому. Що на нього там очікувало і чи варто так поспішати?.. Король, звісно, не посвятить його в лицарі, а якщо навіть і посвятить, що з того? Однак єдиною причиною його поспіху залишалося те, що він зобов’язаний пояснити все королю й передати йому лист від короля Унавена. Так, це він зробить.

По обіді він досяг скелі, на якій було зображено розп’яття, а трохи згодом зупинився на тому місці, де востаннє почув ріг Ристридина. Юнак стояв, дивлячись на Першу Велику Дорогу: по ній рухалися двоє вершників, які поспішали на захід. Тіурі пішов далі, згадуючи Сірих Лицарів. Чи зуміли вони наздогнати й покарати всіх Червоних Вершників? А Чорного Лицаря з Червоним Щитом?

Небо затягло хмарами — і воно стало таким же похмурим, як і його настрій. Навіть шум Блакитної річки був як сумна музика. Лише тепер він збагнув, як довго пробув у дорозі, — настала осінь.

Дорога повз Блакитну річку видалася Тіурі довгою, можливо, й тому, що він був тепер один і йшов пішки. Проте за три дні він все-таки дістався трактиру «Захід сонця». Господар його не впізнав, а служка

був тепер інший. Тіурі не став розпитувати, де подівся Леор. Тим паче не спитав він і про Сірих Лицарів — у замку Містеринат про них, мабуть, могли розповісти докладніше.

4. Замок Містеринат

Ще сонце не зійшло, а Тіурі вже був у дорозі. Йому хотілося дістатися замку Містеринат того ж таки дня, але цього разу він не мчав на прудконогому Ар-данвені, і, хоча йому пощастило частину шляху проїхати з якимсь селянином, до замку він потрапив, коли вже геть стемніло. Періщив дощ, і, аби не вимокнути, юнак знову накинув свою стару рясу.

— Добрий вечір, вельмишановний брате, — привітався стражник, відчиняючи браму. — Ви дуже змокли?

«Геть чисто як минулого разу! — подумав Тіурі. -Навіть стражник той самий».

У комірчині біля брами він побачив знайому сцену: другий стражник задумливо втупився в шахівницю. Тіурі, забувши про свій кепський настрій, і про те, що він втомився та змок, засміявся.

— Що вас так розвеселило, вельмишановний брате? — запитав перший стражник.

— Усе ще та сама партієчка? — поцікавився Тіурі.

— Що ви маєте на увазі? — здивувався стражник, дістаючи товсту книгу й мимохідь підштовхуючи свого товариша.

— Коли я був тут понад місяць тому, ви так само грали в шахи.

Другий стражник відірвався від споглядання шахівниці й мовив:

— Тепер, коли ви заговорили про це, вельмишановний брате. мені здається, я вас упізнаю.

— Мене звуть брат Тармін, — відрекомендувався Тіурі.

— Брат Тармін. — повторили стражники хором, та тут перший заявив:

— Але ви не можете бути братом Тарміном. Брат Тармін, власне, не був братом, та й звали його не Тармін.

— Саме так, — сказав Тіурі, знімаючи каптура.

— Я упізнав вас! — вигукнув перший стражник. -Ласкаво просимо до замку Містеринат. Про вас тут багато говорили чи, точніше, перешіптувалися, позаяк нам про вас не можна було нічого дізнаватися. То яке ваше справжнє ім’я?

— Моє справжнє ім’я — Тіурі, син Тіурі.

— Так і запишу, — підсумував другий стражник. -Герцог, гадаю, буде радий вас бачити. — Він переставив шахову фігурку й задоволено сповістив: — Мій кінь, — і додав: — Це мені дещо нагадало, Тіурі, син Тіурі. Ви той, хто якось пов’язаний з конем, вороним конем, якого доправили сюди Сірі Лицарі?

— Арданвен! — вигунув Тіурі. — Арданвен тут?!

— Так, він тут, — кивнув перший стражник. — Пречудовий кінь! Щодня ми випускаємо його в поле на вигул, але він не дозволяє нікому проїхати на ньому верхи. Ходімо, я проведу вас до герцога. Вам, мабуть, кортить з ним привітатися.

Стражник відвів Тіурі до великої зали, де, хоча час вечері вже й минув, було ще чимало люду. Герцог стояв біля одного зі столів, розмовляючи з кількома зброєносцями. Його дружина вишивала біля каміну. Панночка Лавінія, сидячи на козетці біля її ніг, сортувала клубочки кольорової пряжі. Це була приємна затишна картина.

Стражник гучно оголосив:

— Пані та панове, прибув гість, якого ви знаєте!

Герцог з розкритими обіймами пішов назустріч Тіурі.

— Ласкаво просимо!

Зустріч була напрочуд емоційною. Лавінія випустила з рук всі клубки, й вони покотилися підлогою; Тіурі став навколішки і почав їх збирати.

— Підведися-но, підведися! — вигукнув герцог до Ті-урі і звернувся до доньки: — Що за манера вітатися з гостями?

Тіурі підсунули стільця. Герцог запропонував йому сісти і допитливо подивився на нього. Та не він один: усі очі в залі зосередилися на гостеві.

— Давно ми не бачилися, — мовив герцог. — Повертаєшся домому? Але я не буду розпитувати, якщо.

Тіурі розв’язав мотузку на поясі й відповів, знявши рясу:

— Ви можете запитувати про що завгодно, герцогу Раффоксе, таємниць, які треба приховувати, у мене більше нема. Я справді прямую додому, чи, ліпше сказати, до короля Дагоната.

— Де ти був? — запитала Лавінія.

— У короля Унавена.

— Ого! — Лавінія захоплено дивилася на Тіурі.

— Тож їдеш ти здалеку. — промовив герцог. — Але в добропорядному домі гостя спершу годують, а вже потім розпитують. Ти як, дуже голодний?

Коли Тіурі зізнався, що й справді голодний, герцог віддав розпорядження негайно подати до столу найкращі наїдки. Юнак тим часом почав свою оповідь про доручення і під час трапези продовжив її. Своєю чергою вислухав новини про Сірих Лицарів, які залишили в замку коня Арданвена.

— І просили піклуватися про нього, допоки ти не повернешся, — повідомив герцог. — Шкода, що ти не приїхав кількома днями раніше — застав би тут лицаря Евейна зі зброєносцем.

— Лицаря Евейна? — здивувався Тіурі. — А де ж решта?

— Братства Сірих Лицарів більше не існує. Лицар Евейн повертається до своєї країни. Ти не зустрічав його на Першій Дорозі?

— Я пройшов через гори іншою дорогою. Але чому більше не існує братства Сірих Лицарів? Вони захопили всіх Червоних Вершників?

— Більшість, але не всіх, а Чорного Лицаря з Червоним Щитом узагалі не знайшли.

— І відмовилися від пошуків?

— Вони змушені були перервати своє полювання, однак лише тимчасово. Слід Лицаря з Червоним Щитом повів їх назад на схід. Дорогою вони заїхали сюди й залишили Арданвена. Останні новини я чув від Евейна, який повідомив,