Елізабет Гілберт - Місто дівчат

із профспілки, що загнав свою компанію у глухий кут, витративши майже всі гроші на юридичні баталії зі своїми ж працівниками. Його стиль ведення перемовин можна було назвати «політикою спалених мостів» — мовляв, «якщо я не можу керувати цією компанією, то ніхто не може». Він помер, так і не пробачивши американській владі, яка забрала його сина на війну; профспілкам, які відібрали в нього компанію; сучасному світу, який упродовж десятиліть перекреслив, одне за одним, усі дорогі його серцю старомодні переконання.

На похорон до Клінтона ми поїхали всі разом: я, тітка Пеґ, Олів, Марджорі й Натан. Побачивши мою подружку Марджорі в її чудернацькому вбранні і з її чудернацькою дитиною, моя мама обурилась, але нічого не сказала. З роками вона стала глибоко нещасною жінкою й не реагувала на жодні вияви доброти. Вона не хотіла, щоб ми приїжджали.

Ми переночували й поквапилися назад до міста.

Зрештою, моєю домівкою був Нью-Йорк. Уже багато- багато років.

Сплинуло ще більше часу.

Після певного віку, Анджело, час просто ллється тобі на голову, як дощ у березні: постійно дивуєшся, як багато його назбиралося — і як швидко.

Одного вечора 1964 року я дивилася по телебаченню ток-шоу з Джеком Пааром. Дивилася одним оком, бо водночас намагалася розпороти стару бельгійську весільну сукню, не знищивши її стародавнє волокно. Потім настала рекламна пауза і я почула знайомий жіночий голос — хрипкий, суворий і насмішкуватий. Прокурений голос справжньої старої тітки з Нью-Йорка. Він пронизав мене до самого нутра так, що я навіть не встигла подумати, кому б він міг належати.

Я глянула на екран і побачила тілисту жінку з каштановим волоссям і випнутими грудьми, яка кумедним акцентом мешканки Бронксу репетувала про свої клопоти з воском для підлоги. («Мало того, що дітиська повилазили мені на голову, то тепер ще й біда з липкою підлогою?!») Глянувши на неї, можна було подумати, що то звичайна собі немолода брюнетка, яких повно навколо. Але цей голос я впізнала б серед тисячі: він належав Селії Рей!

За всі ці роки я стільки разів думала про Селію — відчуваючи то провину, то цікавість, то занепокоєння. Для її життя я могла уявити тільки поганий сценарій. У моїх найчорніших фантазіях він виглядав так: після того як Селію вигнали з театру «Лілея», її життя було безнадійно зруйноване. Може, вона загинула десь на вулиці від жорстокої руки котрогось із чоловіків, яких вона колись так легко тримала під п’ятою.

Іноді я уявляла її підстаркуватою повією. Часом проходила повз якусь п’яну немолоду жінку, яка мала бридкий вигляд (по-іншому не скажеш), і думала, чи то, бува, не Селія. Чи то вона так вибілила волосся, що те стало ламке й помаранчеве? Чи вона була тієї жінкою, яка насилу дибала на підборах, а на її голих ногах повипиналися вени? Чи то вона — з синцями й темними колами під очима? Чи то вона порпалася у смітнику? Чи то її помада червоніла на скривлених губах?

Але я помилялася: із Селією все було гаразд. І не просто гаразд — вона продавала віск для підлоги по телебаченню!

Ох, та вперта, рішуча і бойова мала! Вона досі воювала за місце під прожектором.

Я більше ніколи не бачила тієї реклами й навіть не намагалася розшукати Селію. Мені не хотілось втручатися в її життя, ну і я розуміла, що між нами давно немає нічого спільного. І ніколи не було. Я впевнена, що навіть якби обійшлося без скандалу, наша дружба все одно швидко б минула, бо це було зіткнення двох марнославних дівчат, які перетнулися в той час, коли їхня краса сягнула найвищої точки, а інтелект — найнижчої, і які зухвало використовували одна одну, щоб набути певного статусу і скручувати чоловікам в’язи. От і все, що між нами було, справді, та й це прекрасно. Більше нічого й не треба. Пізніше в моєму житті з’явилася глибша, багатогранніша жіноча дружба. Сподіваюсь, у житті Селії також.

Тому — ні, я її не розшукувала.

Але не можу тобі передати, яку радість і гордість я відчула того вечора, почувши з телевізора її гучний голос.

Мені захотілось розсміятися.

Чверть століття минула, хлопці й дівчата, а Селія Рей досі працювала в індустрії розваг!

Розділ двадцять дев’ятий

Наприкінці літа 1965 року моя тітка Пеґ отримала дивного листа.

Його написав комісар Бруклінської військової корабельні. У листі він пояснював, що корабельня мала невдовзі зачинитися назавжди. Місто змінювалося, і військово-морський флот вирішив, що більше не зможе утримувати корабельню в такій дорогій дільниці. Однак перед закриттям на корабельні збиралися провести урочисту зустріч — ще раз відчинити навстіж браму і вшанувати усіх бруклінських робітників і робітниць, які так героїчно трудилися під час Другої світової. Якраз наближалася двадцята річниця закінчення війни, тому святкування видавалося особливо доречним.

Працівники комісаріату перебрали папери й знайшли на котромусь зі старих документів ім’я тітки Пеґ, де вона була зазначена як «незалежна підрядниця з організації розваг».

Вони зуміли розшукати її через міський податковий реєстр і тепер цікавилися, чи місіс Б’юелл не була б така люб’язна й не поставила б пам’ятний спектакль у день зустрічі, щоб ушанувати досягнення трудівників воєнного часу? Вони хотіли б, щоб то було щось ностальгійне — буквально двадцять хвилин співів і танців, як у давні часи.

Тітка Пеґ, звісно, охоче взялась би за це. От тільки почувалася вона не якнайкраще. Її міцне високе тіло почало здавати. Вона страждала від емфіземи легень — не дивно, адже ціле життя диміла мов паротяг, — а ще від артриту, і зір її теж слабнув. Вона пояснила це так: «Лікар каже, що зі мною нема нічого аж такого поганого, дитинко, але й нічого аж такого доброго теж нема».

За кілька років до того через слабке здоров’я вона звільнилася зі школи й була далеко не така активна, як раніше.

Ми з Марджорі й Натаном кілька разів на тиждень вечеряли з тіткою Пеґ та Олів, і на тому всі розваги, що були їй під силу, вичерпувалися. Увечері вона зазвичай простягалася на канапі із заплющеними очима, намагаючись віддихатись, а Олів читала їй спортивні новини. Тому ні — на жаль, тітка Пеґ не могла поставити пам’ятний спектакль у Бруклінській корабельні Зате я могла.

Це виявилося легше, ніж я думала. І набагато веселіше.

Свого часу я допомогла тітці вигадати сотні сценок, тож мої вміння нікуди не зникли. За акторів і танцюристів я найняла