Елізабет Гілберт - Місто дівчат

кількох вихованців театрального гуртка зі школи, де працювала Олів. С’юзен (моя подружка, яка захоплювалася сучасними танцями) обіцяла взяти на себе хореографію, хоч ми й не збиралися ставити нічого складного. З церкви по сусідству я поцупила органіста й разом із ним понаписувала кілька простеньких, банальних пісеньок. Ну і, певна річ, придумала костюми, зовсім невибагливі: комбінезони й робочі халати і для хлопців, і для дівчат. Я пов’язала червоні хустинки дівчатам на голови, такі самі — хлопцям на шиї — і voilà, от вам і робітники й робітниці з 1940-х років. 18 вересня 1965 року ми притягнули весь наш театральний реквізит до старої занепалої корабельні й почали готуватися до спектаклю. Ранок на набережній видався ясний і вітряний. Із затоки здіймався вітер, зриваючи людям з голів капелюхи. Юрба зібралася доволі пристойна, і на зустрічі панувала карнавальна атмосфера. Військовий оркестр грав давні пісні, а жінки-помічниці розносили печиво й холодні напої. Декілька високопоставлених офіцерів флоту казали про те, що ми виграли ту війну і що в граємо всі війни, які відбуватимуться до кінця часів. Перша жінка-зварювальниця, яку допустили до роботи на корабельні під час Другої світової, виступала з короткою промовою — вона говорила дуже схвильовано і надто вже скромно як на пані, якій вдалося такого досягнути. Десятилітня дівчинка з обдертими колінами і в благенькій сукенці, яка була б якраз на неї аж наступного літа, заспівала державний гімн.

А тоді настав час нашого скромного спектаклю.

Комісар військової корабельні попросив мене представитися й пояснити, про що йтиметься у нашій сценці. Я не дуже люблю говорити на публіку, але якось дала собі раду й не накликала сорому на свою голову. Я розповіла присутнім, хто я і чим займалася на корабельні під час війни. Пожартувала про убогі харчі в кафетерії «Семмі», викликавши смішок у кількох людей, які ще про них пам’ятали. Подякувала ветеранам за їхню службу й родинам із Брукліну за їхню пожертву. Сказала, що мій рідний брат служив як офіцер військово-морських сил і загинув в останні дні війни. (Я боялась, що розхвилююся, коли дійду до цієї частини свого виступу, але якось стрималася.) А тоді я пояснила, що ми хочемо відтворити типову пропагандистську сценку, яка — як я сподівалася — підніме моральний дух усіх глядачів так само, як колись підбадьорювала робітників під час обідніх перерв.

Спектакль показував звичайний день на корабельні, де будували бойові кораблі. Старшокласники в комбінезонах грали ролі робітників, які, радісно співаючи й танцюючи, намагалися внести свою лепту у безпечний і демократичний світ. На догоду глядачам я пересипала діалоги жаргонними слівцями, що їх мали би пам’ятати колишні робітники корабельні.

 — Дорогу генеральській машині! — вигукувала одна з молоденьких акторок, штовхаючи тачку.

— Не присікайся! — крикнула інша до персонажа, який скаржився на довгі години роботи та бруд.

Директора фабрики я назвала містером Сачком — я знала, що всі колишні робітники оцінять мій жарт («сачками» на корабельні називали тих, хто ухилявся від роботи).

До Теннессі Вільямса, звісно, було дуже далеко, та людям начебто сподобалося. Крім того, школярі з театрального гуртка отримали задоволення від гри. А мені найбільше сподобалось спостерігати за малим Натаном — моїм десятилітнім солодким хлопчиком, — який сидів у першому ряду зі своєю мамою й дивився спектакль із таким зачудуванням, наче потрапив на циркову виставу.

Грандіозним фіналом був номер під назвою «Нема часу на каву!», в якому йшлося про те, як важливо за всяку ціну не вибитися з графіка. У пісні був один рядок, який досі сидить у моїй голові: «Не було в нас ні кави, не було й молока, / Через війну та кава стала золота!» (Не люблю хвалитися, але той геніальний кавальчик я написала сама — прошу посунутись, Коуле Портер!) А потім ми вбили Гітлера, спектакль закінчився, і всі були щасливі.

 Коли ми пакували акторів і реквізит до шкільного автобуса, що його винайняли на той день, до мене підійшов патрульний в однострої.

 — Можна вас на два слова, мем? — спитав він.

— Звичайно, — відповіла я. — Вибачте, що ми тут припаркувалися. Ми вже їдемо.

— Пройдіть за мною, будь ласка.

Він мав такий серйозний вираз лиця, що я аж захвилювалася. Що ми не так зробили? Може, не мали права встановлювати сцену? Але я думала, що про всі дозволи подбали.

Я пішла слідом за ним до службової автівки. Патрульний сперся на двері й утупився в мене похмурим поглядом.

— Я чув, як ви виступали, — сказав він. — Вас звати Вівіан Морріс — я правильно почув?

Він мав акцент корінного жителя Брукліну. Його голос звучав так, наче він народився на тому самому кавалку землі, де ми стояли в ту хвилину.

— Правильно, сер.

— І ви казали, що вашого брата вбили на війні.

 — Так, казала.

Патрульний скинув кашкет і провів рукою по волоссю. Його руки дрижали. Я подумала, що він, певно, теж був ветераном. За віком якраз підходив. Їх не раз отак трусило.

Я придивилася до нього уважніше. Високий чоловік років сорока п’яти. До болю худорлявий. Оливкова шкіра, темно-карі очі. Кола внизу й зморшки від хвилювання вгорі робили їх ще темнішими. Потім я побачила з правого боку його шиї щось схоже на шрами від опіків. Цілі пучки шрамів. Червону, рожеву й жовтувату покручену плоть. Точно ветеран.

Щось підказувало мені, що я зараз почую історію про війну, і то брутальну.

Але він мене ошелешив.

— Вашого брата звали Волтер Морріс, правда? — запитав він.

Тепер уже мене затрусило. Коліна мало не підігнулися.

Під час виступу я не називала Волтера на ім’я.

Та не встигла я щось відповісти, як патрульний сказав:

— Я знав вашого брата, мем. Служив разом із ним на «Франкліні».

Я затулила рота, щоб стримати мимовільний схлип, який мало не вирвався з мого горла.

— Ви знали Волтера? — слова прозвучали здавлено, дарма що я намагалася опанувати свій голос. — Ви були там?

Я більше нічого не питала, але він явно здогадався, про що мені йшлося. Ви були там 19 травня 1945 року? Ви були там, коли пілот-камікадзе пробив палубу авіаносця «Франклін», підірвав сховище пального, запалив літаки на борту, а саме судно перетворив на бомбу? Ви були там, коли мій брат і ще понад вісімсот хлопців загинули? Ви були там, коли мого брата поховали в морі? Він кілька разів кивнув, чи то пак схвильовано шарпнув головою.

Так, він там був.

Я наказала своїм очам більше не дивитися на шрами на його шиї. Але вони