Станіслав Стеценко - Чорна акула в червоній воді

Низькі крони каштанів і густі шати бузку створювали тут інтимний напівморок.

— Так, я, мабуть би, не відмовився, якби тут вирішила посидіти та краля, що ми бачили сьогодні вранці біля «Ярославни». Як на мене, то вона виглядала дуже апетитно.

Він міг би і не пояснювати. Я знав, про кого іде мова. Чесно кажучи, і в мене вона не йшла з голови. У мене навіть защеміло серце в грудях.

— Уявляєш, яке в неї має бути волосся — холодне і шовковисте на дотик.

— Ні, — заперечив я. — Сьогодні занадто спекотно для того, щоб воно було холодним і шовковистим. Насправді воно тепле і пухнасте.

— Вона б надихалася цього дурману і гукнула нас. Цікаво, роздягнулася б зовсім, чи лише зняла білизну?

Дивний погляд на речі. Я чув, що такі красуні взагалі не носять білизни:

— Ти думаєш, вона носить білизну?

— Так, чорну, або тілесного кольору, але тільки не білу.

— Чому не білу?

— Я тобі кажу, — з запалом почав запевняти Боб. — Такі дівки завжди носять чорне з мереживом…

Я долонею затулив йому рота. Наша лава була вже зайнятою.

Жінка сіла, поклала поряд сумочку. Їй було близько тридцяти, може, трохи більше. В тому кутку панувала темрява, і не можна було напевне визначити вік. На обличчі мала досить косметики. Звісно, то не була красуня від «Ярославни», але дещо і воднораз щось.

Ми з цікавістю спостерігали. Вона сиділа, напружено випроставши спину, стуливши коліна, і пудрила щоки. Через низьку крону я не міг відразу визначити, до якого підвиду її віднести. Швидше за все — суміш Болонки з Хортицею. Нарешті вона закрила пудреницю і сховала в сумочку. Пройшло не більше двох хвилин, але тепер її поза вже стала іншою. Спина розслаблено заокруглилася і сперлася на лаву, ноги недбало обвилися одна навкіл одної, оголивши стегна.

Жінка дістала цигарку. Озирнулася навколо і раптом побачила нас. На її обличчі з’явилася вдоволена усмішка. Неначе весь день шукала в кишенях сто карбованців і нарешті намацала їх за розірваною підкладкою.

— Гей, хлопчаки, якщо вам чогось треба, ну, чогось такого, словом, чого завгодно, звертайтеся до мене.

Те, що треба. «Марина» діяла на совість. Ми скромно підійшли і сіли поряд. Вона окинула нас вивчаючим поглядом. У книгах такі погляди називають «роздягаючими» і приписують виключно чоловікам. Підступний наклеп!

Наша сусідка тим часом дістала пачку «Космосу».

— Палите?

— Я не палю, — часто буває, що збрешу, а потім сам дивуюся, навіщо це зробив?

— А я тебе навчу, — вона підсунулася впритул, і я відчув тепло її стегна. Поняття «тепло», мабуть, не зовсім відповідає дійсності. То був жар, здатний розтопити ящик морозива в кіоску на протилежному кінці скверу. Б’юся об заклад, цієї миті золотозуба продавщиця якраз телефонує майстрові ремонту холодильників.

Тим часом вона притягла мене за шию і вп’ялася в губи криваво-червоним ротом вампірки. Від неї несло несвіжими біфштексами. Запалила сірника, і лише тепер я роздивився, що вона зовсім стара. Їй було щонайменше під п’ятдесят.

— А дідько б тебе! — вилаявся я.

— Ну чого ж ти, красунчику? — вона взяла мою руку і поклала собі на груди. — Подобається?

Груди були м’якими, і під одежею, мабуть, виявляться зморшкуватими і негарними. Я відняв руку і встав:

— Мені треба відійти.

— Відійди, — зареготала вона. — Але швидше повертайся.

Взяла пальцями край сукні і кілька разів пометеляла у повітрі, наче їй стало жарко, а це було віяло.

— Ну, йди тоді ти, — вона повернулася до Боба.

— Ні, ні, дякую, мені вже час, — Боб хутко позадкував. — Я саме згадав, що забув занести своєму дідусеві пачечку чаю Одеської фабрики. Вже сутеніє і дідусеві час вечеряти…

Жінка нарешті збагнула, що відбувається щось не так.

— Ану назад! — гаркнула вона, мов прапорщик на плацу, і підхопилася.

Ми чимдуж дременули геть. Зупинилися, вибігши зі скверу.

— А щоб мені з головою в лайно провалитися, — ледве відсапавшись, промимрив Боб, — Сьогодні вночі снився кошмар. Наче біля мого дому величезна черга — натовп шикарних дівиць. Як на співбесіду перед конкурсом краси. Роздягаються і заходять до моєї квартири. А я хочу вибрати і на жодній не можу зупинитися. Сон в руку.

На доріжці, що вела до скверу, з’явився чоловік років шістдесяти. Нишпорив у траві ціпком і уважно обдивлявся кожен кущ.

— Гаманець шукаєте? — діловито поцікавився Боб.

— Портмоне, — відповів чоловік. — Квапився вранці на роботу і десь упустив.

— Он там на лаві сидить жінка, — Боб кивнув на кущі бузку. — Вона його щойно знайшла. Кваптеся, бо вже зібралася давати об’яву в газету, що поверне за значну винагороду.

Чоловік подякував і швидко зашкутильгав у вказаному напрямі.

— Та не церемоньтеся з нею, бо може зажилити! — гукнув Боб навздогін. — Вигляд у неї шахраюватий!

— Дурна була ідея ходити назирці, — сказав я. — Від самого початку приречена на провал. Цілком телепнювата ідея. Наскільки я пам’ятаю — твоя.

— Ну запропонуй щось інше, розумник знайшовся, —