Станіслав Стеценко - Чорна акула в червоній воді

Боб штовхнув мене і кивнув у напрямку жовтої бочки з написом «Квас». Поряд із нею стояли двоє дівчаток і пили, тримаючи склянки, як тримають усі дівчата — відставивши далеко вбік мізинця і середнього пальця, наче це не склянка, а якась гидота, яку хочеться зараз же кинути. Модні облягаючі трикотажні сукенки, що ледь прикривали стегна, робили їх звабливими, як два загорнутих у прозорий папір торти, які хочеться якщо не з’їсти, то хоч пхнути пальцем у крем і облизати. Дівчата поставили склянки і пішли до автобусної зупинки, а продавщиця, бурмочучи прокльони, заходилася витирати долонею сліди від рожевої губної помади на обідках склянок. Підкотив жовтий «Ікарус»-ковбаса і відчинив двері. Жваво жестикулюючи, дівчата сперечалися, чи варто намагатися втиснутися до переповненого салону. Нарешті двері зачинилися, автобус поїхав і суперечка припинилася сама собою.

Ми з Бобом тихо підійшли і стали позаду, метрів за п’ять. Я дістав із кишені і начепив дзеркальні окуляри. Спеціально ношу їх, щоб непомітно роздивлятися таких дівчаток.

— Ти куди сьогодні? — запитала одна.

— В кіно.

— З ним?

— З ним.

«З ним» — означає цибатого прищавого телепня з блакитними очима, котрий протягом сеансу тільки й буде метикувати, як просунути їй руку під блузку.

Відчувши нашу присутність, вони озирнулися. Одна, фарбована блондинка з пухкими щічками і великими очима, була нічогенька, зате інша, рудокоса — чистий тобі крокодил. Боб штовхнув мене ліктем:

— Ну й що далі, як ми це діло втнемо?

— Поїдемо з ними, і коли вони розійдуться, візьмемо по флакону…

— Візьмемо по флакону, — роздратовано перебив мене Боб (що це з ним?), — і ти, звісно, підеш за Пончиком, а я за Крокодилом? Крокодил дістанеться мені, хіба ні?

Цей цінитель жіночої вроди, як завжди, діє мені на нерви. Вважає, що за Крокодилом повинен іти я, та ще й горлає так, що дівчата обернулися і втупилися в нас.

— Не дивуйтеся, — пояснив я, розводячи рукам і киваючи в бік Боба. — Він дещо схиблений. Ми щойно проходили біля того дев’ятиповерхового будинку, і хтось впустив йому на голову «дипломат» із книгами. Уявляєте, якийсь небезпечний псих кидає на голови перехожим важелезні «дипломати», набиті енциклопедичними словниками.

— Навряд чи йому було боляче… — зауважила Пончик. До зупинки тим часом підкотив новий автобус. Дівчата увійшли, і вже в дверях вона закінчила: — Бо на плечах у нього замість голови — задниця.

Я був упевнений, що Боб розлютиться і щонайменше перекине автобус, витягне цих дівок і надає їм по шиї. Але він лише надав своїй фізіономії незворушного вигляду та кольору перезрілого помідора. Стенув плечима і перепитав:

— Що, що вона сказала?

— Не розчув, — дипломатично відповів я.

Ми зайшли до якогось скверу, всілися на лаву і задиміли. День починався паскудно.

На трав’яному газоні під табличкою «Вигул собак категорично заборонений» дівчина тренувала слинявого рудого, величиною з кіоск бульдога. Кидала палицю, але бульдог не звертав на неї найменшої уваги. Він качався у траві, кумедно перебираючи лапами. Дівчина сердилася і надувала щоки. На ній була тонка біла сукня, яка просвічувалася на сонці, демонструючи непогані ноги та високий бюст.

— Нічогенька, — резюмував Боб, роздягаючи дівчину поглядом. — Мабуть, підійде.

— Залиш їй сукню, Казаново, вона буде соромитися. Як на мене, то типова Дебора.

— Для нашої справи все одно — Дебора чи Софія Ковалевська, — заперечив Боб, діловито видобуваючи флакон «Марини». — Ти відвернеш увагу пса, а я з нею домовлюся. Якраз навкіл — жодної душі.

— Та він ковтне мене! — обурився я. — З дитинства боюся собак. Краще ти відвернеш, а я домовлюся.

— Я б із радістю, але не зношу бульдогів. Якби то був хорт чи коллі,— відповів Боб і гукнув до дівчини: — Гей, красуне, хочеш — подарую флакон чудового дезодоранту?

Вона на мить відірвалася від свого слинявого кретина-пса і, кинувши оком на незграбну Бобову постать, сказала:

— Іди до дідька.

— Чому грубіяниш? — грізно запитав Боб і зробив крок у її бік.

Бульдог підвівся на лапи і вишкірив величезні жовті ікла, з пащі за слиною витік грізний рик.

— Коли він хапає зубами, то щелепи можна розтиснути лише ломом, — пояснила дівиця.

Це пояснення видалося мені вельми переконливим.

— Пожартував, згоден, дурний жарт, — Боб, задкуючи, жестом зупинив готового кинутися в атаку пса. Сів поряд. — Хай йому біс!

Настрій ще більше погіршився. Маючи ящик диво-зілля, два кретина-казанови не можуть ним скористатися.

На спинці лави темнів нашкрябаний напис: «Хто хоче як слід трахнутися, хай дзвонить по такому телефону…»

— Зателефонуємо? — запитав Боб.

— Безглуздо. Це, напевне, телефон директриси якоїсь прицюцькуватої школи.

Боб замислився. Підпер кулаком щелепу і наморщив лоба. Живий філософ і мислитель Боб Мільтон. Нарешті видушив із себе:

— Треба детально продумати диспозицію…

Дійсно, дуже ефективна робота мозку. Але ця невизначеність почала і мене дратувати. Не підійдеш же до першої-ліпшої дівки, не дістанеш флакон і не почнеш бризкати в обличчя.

Ми довго сперечалися і, нарешті, дійшли висновку, що краще за все заздалегідь покропити якусь усамітнену лаву. Така швидко знайшлася неподалік.