Ярослав Іванович Ярош - Судний день

– Підходь ближче, бо не чути! – гукнув йому у відповідь Швачка.

Солдат явно боявся підступитися. Проте був гострий на язик.

– Добре, підійду, раз просите. Тільки гостя, чур, не ображати.

Гайдамаки переглянулися.

– Ніхто не буде. Ми тебе навіть добре почастуємо. Свинцевим горохом.

Солдат, підходячи, проковтнув зі страху слину, але знову знайшовся.

– Спасибі, снідав уже.

Колії посміхнулися. Тим часом солдат підійшов ближче й гукнув:

– Люди, її величество матушка-цариця готова пробачити вам вашу тяжку провину і обіцяє життя і захист від поляків, якщо ви складете зброю. Вона розуміє, що вашої вини у тому нема, що ваш розум був опутаний своєвольниками і нечесними отцями. Змиріться, складіть зброю і повертайтеся до звичного життя. Не варто складати голови нізащо.

Отамани повернулися до свого війська: колії були вишикувані й стояли відразу позаду своїх отаманів.

– Чули? – запитав Швачка. – Кажуть нам господа, що ми боролися не за волю, не за Україну, не за віру, а за хвіст собачий! Каже цариця, щоб ми поверталися до хати, де нас вже чекає мостивий пан з нагайкою. Каже нам цариця скласти зброю, яку ми добули в тяжких боях, гублячи своїх товаришів. То що, послухаємо царицю, яка продала нас, чи справимо господам такий бенкет, щоб аж чорти в пеклі почули, з якою музикою славні гайдамаки пішли на той світ.

Хвилина мовчання – аж тут сотні горлянок крикнуло:

– Слава!!!

– До бою!!!

– Смерть ворогам!

Рев стояв над табором страшний, аж почув його сам полковник Протасов.

У цей же день московське військо почало обстрілювати табір з гармат. Провівши добру артилерійську підготовку, Протасов повів полк на штурм. Проте це виявилося марною справою: гадамаки відбивалися так завзято, так густо лили кулі на нападників та били їх списами й бердишами, що москалі завалили своїм трупом вал, рів і відступили.

Тоді знову почалася канонада, яку гайдамаки мужньо витримали.

Осада тривала кілька днів. Солдати намагалися ще і ще взяти табір, проте марно.

Колії б іще довго стримували ці атаки, тільки у них закінчувалися боєприпаси, а також харчі. Далі змагатися не було сили.

– Дамо господам бій, – вирішили на загальній раді.

– Справа непроста – у них рушниці куди далі б’ють, ніж наші мушкети. Та й мушкети не у всіх, – відповів Журба, натякаючи на селян. Вони взагалі були озброєні косами, сокирами, лише кожен третій мав шаблю, а кожен сьомий мушкет.

Селяни зрозуміли натяк.

– А ми в бій перші підемо, закриємо собою тих, у кого є зброя. А ви вже добре усмажте. Ми залишили свої хати, дітей не для того, щоби повернутися знову в рабство. Раз не дамо ради визволити неньку-Україну, то хоч помремо по-лицарськи, аби більше ніхто не називав нас бидлом і псячою кров’ю, – суворо мовив один з дядьків. Його підтримали:

– Підемо!

Швачка задумався.

– Ну, гинути ви даремно не будете, але зробимо ось що…

Колії вийшли з табору й почали шикуватися. Солдати побачили це, перегрупувалися. Гайдамацька лава рушила – їй назустріч московська, куди більша. Попереду гайдамаків ішли селяни з косами. Кінноту Швачка поки що не виводив. У Протасова теж залишилися величезні резерви.

Коли лави приблизилися на відстань польоту кулі, колії раптом прискорили крок, а далі з криками й побігли на ворогів. Московські барабани постійно били. Солдати за командою приставили до плечей рушниці, звели затвори й вистрелили дружно. Багато коліїв попадали, вкриваючи своїми тілами поле, та заливаючи його кров’ю. Одначе гайдамацькі стяги далі продовжували майоріти, і вони сунули на ворога. Солдати готувалися дати другий залп.

Раптом, добігши ближче, колії зупинилися, селяни, що були попереду, полягали на землю, а позаду них повстали гайдамаки. Вони дружно наставили на ворога мушкети. Це було несподівано. Раптом гримнув залп: тепер поле вкрили зелені мундири, а московська кров окропила спраглу, випечену літнім сонцем, землю.

Гайдамаки вели пальбу безупинно. Ця тактика називалася «козацьким вогнем», коли один стрілець стріляє, а двоє швидко ладують йому запасні мушкети. Така безупинна стрільба скосила багатьох солдатів. Вони були спантеличені, проте зуміли зібратися й посунули в атаку, наставивши багнети. На місце вбитих стали другі.

Лави зійшлися в штикову атаку з диким криком. Солдати штиками пронизували коліїв, ті, в свою чергу, трощили їм голови сокирами, рубали шаблями та різали ножами. Найгірше лютував Журба, який і повів повстанців у першу атаку. Від його шаблі солдати падали один за одним.

Протасов уважно спостерігав за ходом бою. Побачивши, що ситуація не на користь його війська, він ввів резерви. У цю ж мить в атаку кинулася й кіннота Швачки, яку він очолив сам. Поруч нього був Левченко. Метою удару було відтягнути сили москалів від лісу для того, щоб самим прорватися туди.

Вершники з усього розгону врізалися в нові сили москалів, що саме прибули на допомогу. Усе змішалося в смертельному танці. Швачка з Левченком рубали солдатів направо і наліво.

– Виводьте кінноту! – Протасов кинув у бій ще один резерв.

Кіннота суперника обходили з боку і з тилу, намагаючись відрізати гайдамакам можливі шляхи до відходу чи втечі.