Ярослав Іванович Ярош - Судний день

знову ставати під руку польського короля, то ми і ту волю її вволимо, головне, щоб ляхи не мстилися нам і не палили наші села.

Кречетніков морщився, коли слухав Залізняка, – українську мову розумів, однак не настільки добре. Слова Залізняка його трохи заспокоїли, розмова пішла спокійніше. Гур’єв також був тут, часом приєднувався до бесіди, аби щось розтлумачити генералу. Той, розуміючи, хитав головою.

– Главное, чтобы остановить войну. Думаю, нам следует продолжить переговоры, но только, если все атаманы ваши остановятся и перестанут нападать на земли королевские. А там уже решим, что с вами делать.

Залізняк зрозумів, підвівся, за ним повставали й інші отамани.

– Що ж, тоді ми підемо до свого війська.

– Обождите, – сказав Гур’єв. – Вы встречали нас как родных, теперь же испробуйте и нашего хлеба-соли…

Вечеря у московському таборі затягнулася до пізнього вечора. Частував генерал щедро, наливаючи у чарки по самі вінця. Тут уже розмова пішла веселіше й більш відверто. Гур’єв сидів постійно біля Залізняка і переконував, що все буде добре, що брат повинен заступитися за брата, навіть обійматися ліз. А ще пісень співали – козацьких. Так і пройшла та ніч у піснях та розмовах, так що порозходилися спати під ранок.

Наступного дня, незважаючи на «всеношний» бенкет, гайдамацькі старшини довго спати не планували. Вони почали збиратися, аби повернутися до війська, одначе солдати, що стояли на варті біля їхньої хати, їх не пропустили.

– Приказ генерала!

Це відразу насторожило коліїв, вони спробували вмовити солдатів, аби пропустили їх, однак тут же прийшов поручик із підкріпленням, наказав гайдамакам віддати зброю.

– Ось який у вас хліб-сіль, – посміхнувся Залізняк.

– Отож-бо. І вір після того православним братам, – підтримав Гонта, віддаючи свою шаблю і кинджал.

Лише вони це зробили, солдати тут же забили їх у кайдани…

Так само на переговорах було захоплено отамана Семена Неживого і тут же почався наступ на загони коліїв. Московські каральні війська разом із польськими, маючи велику військову перевагу, швидко перейшли в наступ, аби зламати опір повстанців. Колії ж, запікши у серцях ненависть на москалів за таке віроломство, намагалися уникнути великих боїв та розсмоктатися по лісах, як і наказував Залізняк.

Карателі швидким маршем рушили по селах, аби вогнем і кров’ю загасити залишки гайдамацької вольниці. Кречетніков особисто керував цими діями.

Якось вони проїжджали табором у зручній бричці, оглядаючи полонених коліїв.

– Если бы они на самом деле были разбойниками и ворами, то их никто б не трогал. Так и служили б царице, выполняя самую грязную работу. Этакая «дикая бригада». А что: панов ляских вырезать, на татар налететь, сжечь городишко турецкий. Такие ребята всегда нужны. Да вот только для этих главнее была свобода, а не служба. Посмотри, как они хозяйничать начали. Э нет, такого никто допустить не может.

Гур’єв мовчки кивав головою, а в голові крутилася думка, що скоро і їхня, донська вольниця стане цариці поперек горла. Тішило лише те, що він, полковник, має добрі знайомства при дворі, тож його займати не будуть. Може, ще й земельки накинуть на те, що здав Залізняка…

– Іуда!

Він раптом стрепенувся. Хто кричав? Десь із гурту полонених. Поглянув на Кречетнікова, той продовжував щось говорити, нічого не чуючи. Гур’єв втягнув голову в плечі і сів рівно, продовжуючи слухати генерала.

Богуслав

Отаман Швачка, посидівши якийсь час у Фастові, зібрався з силами й рушив знову на Білу Церкву, яку збирався того разу добути. Проте новини про появу московських військ, та участь їх у придушенні повстання різко поміняла його плани. Він, зустрівшись із сотнею Левченка, рушив на південь, щоб триматися поближче до густих холодноярських лісів та до Дикого Поля. Проте уже під Богуславом він зрозумів, що його планам не судилося збутися: швидким маршем наближався полковник Протасов. Не маючи незграбного обозу з пораненими, жінками й дітьми, він спробував би маневрувати, ухилитися від бою та виманити ворога на більш сприятливу для себе позицію. Але зараз він мусив приймати бій тут, закриваючи шлях до відступу для обозу.

Найперше колії отаборилися, обставили табір кількома рядами возів, а потім викопали рів та шанці, насипали вал. Такі оборонні редути дозволяли протриматися якийсь час у боях із ворогом, що переважав вдесятеро. Адже гайдамаків зі Швачкою залишилося шість сотень, та півтораста селян, які недавно лише приєдналися до повстання. Вони навідріз відмовилися покинути отамана в тяжку хвилину. Інші пішли з обозом, а ті залишилися. Швачка замилувався ними – у шапках, свитках, із вилами та косами за плечима. А дух, як у древніх спартанців…

Гайдамацький табір був розміщений між двома перелісками, що захищало його від масованого штурму, а з тилу була Рось. Москалі взяли табір у лещата.

– Подивіться, панове, скільки москаликів понаганяли, – мовив Швачка, дивлячись із валу за рухом російських військ. – Гарна буде косовиця.

Поряд із ним були отамани Журба та Левченко.

– Які то гості? Ми їх сюди не просили, – відповів задумливо Журба.

Мусив вставити і Левченко.

– А й справді, вони мов татари, без запрошення. Тільки татари ніколи в родичі не набивалися. А тут ніби й брати…

Тим часом до табору під’їхали депутати.

– Гей,