Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

«Історія захоплення Староти», «Бактрія: від Лихогір до Вересової долини», «Між залізом та кров’ю: феномен виникнення бактрійського ткацтва», «Горта: мистецтво виготовлення холодної зброї», «Загальна історія Циркути», «Історія Величних Белати»...

Шкіряні палітурки були прохолодними на дотик. Я водила пальцями по них, граючись із відчуттями. Крізь роки чи століття — а книги були різної давнини — вловлювала настрій писців, що працювали над рукописами. Зазвичай він був такий меланхолійно-гордий: ще б пак, адже люди опрацьовували та викладали на сторінках історію своєї величної імперії. Книги старіші «говорили» глухіше.

Сонячне проміння заливало бібліотеку Всевладового будинку, проникаючи крізь три високі вікна. Обстановка тут була водночас і розкішною, і — без зайвого. Цілком в стилі свого господаря. Триповерховий маєток що зовні, що всередині мав білосніжні кам’яні стіни. Тільки в інтер’єрі їх прикрашали темні дерев’яні панелі, що створювали затишну атмосферу. Меблі та підлога були переважно з чорного дерева, повсюди в кімнатах — великі каміни, на стінах — гобелени та зброя. У моїй кімнаті, до прикладу, над величезним ліжком висів розколений надвоє дарвенхардський лук. Не найкраща компанія до сну. Коли я спитала, як можна було знищити таку зброю, Ханна розповіла мені, що так насправді чинять з луками після смерті їх господарів. Судячи з дрібного гравірування на одному з плечей зброї, цей належав прадідові Всевлада, Грайну. Але прохолодний блиск сталі не видавався таким моторошним вечорами, коли в каміні палав вогонь і можна було сидіти просто на підлозі, застеленій теплою ведмежою шкурою.

Попри це і велику втому, першу ніч я майже не спала. Крутилась в ліжку, відчуваючи, як долає мене незрозуміла, важка тривога, змішана з чимось на кшталт туги. Часом вставала, аби напитись води, що стояла в срібному дзбані на підвіконні і була приємно прохолодною. Дивилась на столицю, яка що пізніше, то темнішою ставала — окрім вуличних ліхтарів та мерехтливого палацу, який було оточено яскраво освітленим муром. Відчувала, як дрижить повітря, манячи мій розтривожений розум відгорнути завісу часу і поглянути не на палац Величного — на Обитель Стожарів. Та я не наважувалась. І не лише тому, що боялась, аби хтось не побачив дивних маніпуляцій з вікна. Не наважувалась, бо... бо Патрію підкорили. І милування її величним минулим не зробить мене частинкою того, що було. Я — тут, у небезпечній імперії, тож треба жити своїми днями.

Ранок трохи виправив ситуацію. Снідали ми з Ханною та Тарасом у просторій вітальні. Крісла, на яких ми сиділи, виявились напрочуд зручними, а їжі на столі було, мов на бенкеті. Після простого харчування в дорозі різноманітні страви з м’якого несолоного м’яса, грибів, сметанкових соусів та запечених овочів приємно бентежили смакові рецептори.

Маленький Адам та його няня-белатка, що виявилась тихою русявою дівчиною років вісімнадцяти, також були присутні за трапезним столом. Я відчувала тиху радість, дивлячись на те, як хлопчик їсть, не ніяковіючи та не намагаючись сховатись. Він і далі не говорив жодного слова, але трішки від’ївся та мав рожеві щічки — а цього було цілком достатньо.

Коли няня повела малого нагору, ми, опинившись втрьох, нарешті змогли перекинутись кількома словами, не переймаючись обережністю.

— Я ще ніколи не була в Колісії і зараз хотіла б трохи подивитись місто. Хочете зі мною? — спитала Ханна несподівано дружелюбно.

— Я б із задоволенням, якщо ти не маєш своїх дарвенхардських справ, — промовив Тарас.

— Якщо б мала, то не пропонувала би, — відповіла вона вже в звичному своєму тоні. — Анно?

— Хочу просто посидіти десь в кутку і забути про ходьбу. Про їзду. Про мандри. Хоч на годину, — призналась я.

— Ти нормально почуваєшся? Вчора видавалась енергійнішою, — спитав Тарас, і далі використовуючи белатську. Поліглот, чи що?

— Не виспалась. Хочу побути... вдома, — мовила я, затнувшись. Останнє слово якось дивно в’язалось з будинком Всевлада. — А вам гарно погуляти. Тільки, Тарасе, не забудь, що по обіді до нас прийде кравець. І будьте обережні.

Так я забезпечила собі можливість побути кілька годин на самоті. Якийсь час роздумувала, чим би то себе зайняти, і рішення прийшло несподівано: я хотіла читати. Колись це було одним із моїх улюблених занять, то чому б не присвятити кілька годин Всевладовій бібліотеці?

Але так важко було обрати потрібну книгу. Та водночас я просто насолоджувалась вишукуванням чужих емоцій, записаних чорнилом поміж літерами. Аж раптом мене по пальцях наче вдарило урваною струною — я саме відволіклась, бо порив вітру стукнув об найближче вікно захопленою гіллячкою. Потерла пучки пальців, що заболіли, а тоді поглянула на темно-зелений шкіряний корінець, що нічим особливим не вирізнявся з-поміж інших. Окрім назви.

«Історія Величних Метейського краю».

Чорт забирай! Я тільки тепер помітила, що з трьох полиць, якими вже пробігла очима, я жодного разу не вихопила подібної назви. Було дуже багато про Бактрію, про Персеполь та інші частини імперії. Навіть кілька книг, присвячених маленькому Кохору, з якого користь була хіба в якійсь там кількості зерна та городини на рік. Але ось ця була першою, присвяченою Метейському краю.

Обережно, навіть ніжно, я потягла на себе палітурку та взяла манускрипт до рук. Він був доволі об’ємним та важким. Прохолодна шкіра ковзнула долонями і я знову відчула прихований біль. Це ще що таке? Що ж так тривожило белата, який писав цю книгу?

Посеред стелажів, між вікном та каміном, розташувався невеликий круглий стіл з трьома дерев’яними кріслами, що мали приємну м’яку оббивку. На одне з них я й всілась та, поклавши знахідку на відполіровану до