Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 2

Вірні своєму планові — висотувати сили супротивника — козаки дражнили поляків, викликали їх на поєдинки, аби розлютити і змусити штурмувати добре укріплений кіш. Особливо відзначався в цьому уманський полковник Іван Ганжа — жоден шляхтич не міг подолати сильного і спритного полковника. Здобувши перемогу над черговим суперником, полковник стояв перед рядами поляків, очікуючи наступного божевільного, який погодився б скласти свою голову під його шаблею. Але охочих більше не знаходилося — шляхта з ненавистю дивилася на хлопа, якого не могла здолати.

— Гей! Ляхи! Що ж так тихо сидите? Або так страшно, що у вас вуха заячими стали й ви навмисно ховаєте їх, аби ми не побачили? Біжіть до Гданська, ясновельможні! Тільки ми вас і там дістанемо! — глузливо прокричав полковник і розвернувся, щоби їхати до свого коша.

Із польських рядів полетіли прокльони та лайки, які громом обірвав постріл — хтось зі шляхтичів підло вистрілив полковнику у спину. Постріл виявився таким влучним, що Іван Ганжа помер на місці[85].

Ця підлість спричинила хвилю обурення в рядах козаків, і почалася жорстока сутичка, яка закінчилася нічим, — супротивники розійшлися, неабияк пошарпавши один одного. Але для козаків смерть полковника стала загальним горем — Івана Ганжу дуже любили та поважали і прості козаки, і козацька старшина.

А 11 вересня жовніри князя Вишневецького атакували кіш полковника Кривоноса. Поляки відважно йшли на штурм укріпленого коша, але це було марно — неможливо вибити козаків із-за валів та укріплень, якими вони оточили свій кіш. Максим Кривоніс, який хоч і не оговтався повністю після поранення, бадьоро командував своїми людьми.

Полковник безстрашно стояв на валу і, примружившись, оглядав ряди супротивника, водночас він приховував від козаків, які його оточували, слабкість та біль від рани. На атаку козацького коша Вишневецький спрямував невеликі сили. «Треба зайти їм у тил, затиснути і знищити, — подумав полковник. — Хоча за цими хоругвами може бути прихована сила, набагато більша, ніж Вишневецький відправив на штурм. Відішлю я хлопців у розвідку, нехай довідаються, що навколо нашого коша робиться».

Полковник мав рацію — у ярах, урочищах та гаях бродили й таїлися хоругви Вишневецького, чекаючи, коли козаки Кривоноса вийдуть із коша добити нечисленного ворога. Тоді поляки ударили б по козаках усіма силами. Відважному полковнику дуже хотілося досадити князю, своєму заклятому ворогові. Оскільки окремі хоругви поляків були розсіяні в околицях, то полковник вирішив відправити кілька своїх сотень у роз’їзди, щоб утягнути всі ці хоругви у дрібні сутички, не давши їм нагоди спільно з їхніми товаришами атакувати його козаків. Серед відправлених козацьких сотень опинилася й сотня Тимофія. Не варто й казати, що разом із ним поїхав Матвій, та ще й Кліща із собою прихопив, хоча старий слуга відчайдушно боявся та ховався за спини своїх панів.

Тимофій зі своїми козаками обережно просувався місцевістю, відправляючи поперед себе розвідку. Йому практично пощастило — один із його козаків виявив гусарську хоругву, яка розташувалася неподалік козацького коша. Тимофій задумався: «Крилаті гусари — небезпечний супротивник. Мої люди не встигнуть перестріляти їх відразу, коли вони підуть в атаку строєм, та і протистояти лавою їм не зможуть, бо озброєні набагато легше. Отже, треба спробувати напасти або різко, не давши їм часу вишикуватися, або, якщо несподівана атака не вдасться, треба буде змусити їх змішати свої ряди. Але буде набагато простіше змусити їх погнатися за нами, як це зазвичай роблять татари, а потім, коли, переслідуючи нас, вони розірвуть стрій, перебити їх! У будь-якому разі треба спробувати!»

Тимофій пояснив своїм людям, як треба діяти, і козаки, розсіявшись, рушили в бік польської хоругви. Але несподівано напасти на ворога в козаків не вийшло — польська хоругва миттєво вишикувалася у три шеренги й узяла необхідний розбіг для лобового удару. Тоді козаки зібралися в купу, немов готуючись грудьми зустріти й відбити удар супротивника. Залишалося п’ятдесят кроків, коли прозвучала команда «Вперед!» — і гусари перейшли на легку рись, потім пролунала команда готувати списи до бою — і гусари прискорилися, перейшли на повний галоп. Коли до зіткнення залишалося менше ніж двадцять кроків, Тимофій скомандував «Врізнобіч!» — і його люди миттєво зірвалися з місця та роз’їхалися у два боки. Гусари, які вже розігнали своїх коней, почали їх стримувати, але деякі так і не змогли цього зробити. Вони полетіли вперед і поодинці потрапляли під козацькі кулі та шаблі. Козаки розвернули своїх коней, налетіли на поляків із боків, ударили з тилу. Вийшло так, як і планував Тимофій, — гусари змішали свої шеренги та зійшлися з козаками врукопашну — тут вони не могли використовувати свої довгі піки, а лише важкі палаші та шаблі. І в такій сутичці обидва супротивники були рівні один одному і за силою, і за можливостями.

Однак не судилося козакам Тимофія виграти цей бій, хоча перемога хилилася явно в їхній бік, — із найближчого гаю вилетіла ще одна польська хоругва, яка, вочевидь почувши постріли, поспішила на допомогу своїм товаришам.

— А чорти їх ухопили б! — сказився Тимофій, адже зрозумів, що поляки матимуть численну перевагу і треба відступати — він зовсім не мав наміру покласти тут більшу частину своїх людей. — Усі врозтіч, відступаємо! Швидше! Розсіялися в яри й гаї. Це ще не головний бій!

З досадою його козаки почали відступати. По двоє, поодинці вони швидко їхали в різні боки. Але поляки, надихнувшись таким відступом, почали їх переслідувати. Щоправда, переслідування тривало недовго, бо хтось із двох ротмістрів зметикував, що можуть потрапити в пастку — невідомо, скільки ще козаків бродить навколо і чи не заманює їх цей загін на