Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 2

— Тримається, пане гетьмане! — невесело відповів Максимко. — Дасть Бог, одужає після рани.

Гетьман пройшов до намету, Максим потупав слідом, а Юрій побрів до дядька, бо вважав себе тут зайвим.

Тимофій у компанії Матвія стояв біля свого шатра і про щось говорив із Данилом. «Цікаво, навіщо батькові знадобилося воювати? Яка йому в цьому користь? Він ані на крок від дядька не відходить, немов охоронець! Може, через це й пішов? Адже він так любить його. Навіть більше за нас, рідних синів!» — думав хлопець. Матвій зиркнув на сина, але нічого йому не сказав — гнів уже минув, і Клесінському було байдуже, що робить син, аби під ногами не плутався. Пан Клесінський був незадоволений іншим — за всі ці дні йому так і не випала нагода позбутися свого суперника, хоча сотня Тимофія брала участь у нещасливій сутичці з поляками. Однак у бою Матвій не зміг вибрати вдалий момент, попри те, що він увесь час бився поряд із молодшим братом.

— Улаштуємо поранених у моєму наметі, — говорив Тимофій. — На щастя, їх лише четверо. Скажи хлопцям, нехай переносять їх сюди.

Юрій помітив, як батько незадоволено скривився: мовляв, чому це я мушу поступатися своїм наметом тим, хто стоїть нижче за мене? Але його дядько вдав, ніби не помітив цього. «Не лежати ж пораненим на возах! — обурено подумав Юрко. — Тепер уже ночі холодні, та й дощі йдуть! Ще в людей рани запаляться». Він не раз спостерігав за своїм дядьком і почав розуміти, що він добре й не знав його ніколи. Хлопець звик, що його дядечко завжди веселий і пустотливий, легко ставиться до життя. Але тепер Юркові Тимофій відкрився з іншого боку — виявляється, дядько вміє бути серйозним, відповідальним і розсудливим. До нього тяглися всі — козаки його сотні, друзі, сторонні люди. Він умів усміхатися так завзято, що заражав веселощами всіх і вдихав енергію в будь-яку людину. Ще Юрій помітив різкий контраст між батьком і дядьком, який особливо чітко проглядався тепер, у похідних умовах. Батько так і залишився гордим і зарозумілим шляхтичем, що презирливо дивиться на все навколо себе, а дядько був набагато скромнішим і привітнішим з усіма, але водночас не втрачав свого шляхетського достоїнства та викликав повагу.

— А, Юрку! — помітив його Тимофій. — Як там полковник?

— Та все так само. Його гетьман приїхав провідувати, — відповів Юрій, зиркаючи на батька.

Тимофій помітив косий погляд небожа й зітхнув. У нього самого було відчуття, що присутність Матвія немов не дає йому дихати на повні груди, але він не замислювався про причини цього — хай які вони були, Матвій однаково його єдиний і любимий брат. Але наслідки сварки між Матвієм і племінником, холодність і гордовитість брата щодо оточення, власні клопоти й догляд за своїми людьми, туга за Орисею — усе це висотувало душу молодого сотника.

— Дядю, а коли має прибути орда? — неголосно запитав Юрко, адже йому було цікаво подивитися на татар. Він їх ніколи не бачив, але чув чимало жахливого. Загалом, відтоді, як молодий секретар коронного канцлера покинув свою службу, він побачив чимало цікавого.

— Багато знатимеш — швидко постарієш, — підморгнув йому Тимофій і пішов до шатра Кривоноса, щоби привітатися з гетьманом.

Матвій глузливо дивився на сина.

— Квапишся голову скласти, синку? — холодно запитав він і, коли побачив, що син зніяковів від його слів, додав: — Навіщо тобі це все треба, Юрію? Повернись, поки ще не пізно, до коронного канцлера. Від цього буде набагато більше користі передусім для тебе самого.

— А навіщо ти прийшов сюди, батьку, навіщо тобі воювати? — відповів питанням на питання Юрій.

— Тому що я з юності воюю. Я прожив своє життя у воєнних походах і не приховую, що мені останнім часом важко жилося у Волховицях — занудьгував по війні. І цілком можливо, що мені судилося закінчити своє життя так, як я його прожив, — воюючи. Але я не хочу для тебе такої долі, синочку. Ти мій старший син, спадкоємець. Ти мусиш думати й піклуватися про братів, бо добре знаєш, який Семен у мене недолугий, а Михайлик ще занадто юний і слабкий здоров’ям. Ти ж моя надія!

Юрія навіть пересмикнуло від такої ніжності — він згадав, якою ненавистю горіли очі батька, коли він замахувався на нього батогом.

— Рано ти мене ховаєш, батьку, — холодно відповів Юрій. — Я прийшов сюди не вмирати, а битися і здобути перемогу. Ти провів своє життя з шаблею в руці, то чому я мушу прожити своє інакше і посоромити тебе? Хіба я не твій син? Та й не хочу я прожити своє життя з пером і чорнилом у руках! — з цими словами він поспішив піти, щоби припинити цю неприємну для нього розмову.

— Дурень! — прошипів Клесінський, бо єдиною причиною, з якої він бажав повернення Юрія на службу до Оссолінського, було те, що особисто для нього, Матвія, ця служба сина була вельми вигідна, а на почуття й бажання сина панові Клесінському було начхати. Потім він покликав Кліща, велів тому зібрати його речі і знайти для нього більш-менш зручне місце для ночівлі.

Жертва полковника Максима Кривоноса виявилася не марною — польське військо прибуло якраз туди, куди його запрошували — тепер козакам в очікуванні татарського підкріплення залишалося висотувати сили супротивника. У козацькому таборі панувала наснага — ніхто не боявся, нікому не було страшно, кожен усвідомлював, що від цієї битви залежать не лише його особиста свобода і свобода його сім’ї, а й доля цілого народу. Щоправда, войовничий дух не виливався в пафосні слова та відверті хвастощі, як це було в польському таборі. Навпаки, більш старші й досвідчені козаки говорили молодим, стримуючи їхній запал: «На все Божа воля! Хто його знає, як воно все обернеться! Можемо і ми голови скласти!» У козацькому таборі часто служили молебні й панувала жорстка дисципліна — під страхом смертної кари було заборонено пияцтво, не було ані сварок,