Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 2

вози й добро втратити, ніж загинути всій Речі Посполитій і цвіту Вітчизни нашої!

— Але саме ваш відступ і губить Вітчизну! — вигукнув Заславський, а потім махнув рукою. — Та пес із вами…

Князь наказав своїм наближеним повернутися в табір, зібрати його обоз, потім за двісті злотих умовив якогось пана Байбузу з почту Киселя вивести їх усіх найкоротшим і зручним шляхом до Костянтинова. Під покровом ночі обози трьох регіментарів виїхали з польського табору. Щоправда, обози були такі величезні та створювали такий шум, що просто не могли залишитися непоміченими.

«У чому полягає моя вина? Не я є винуватцем ані передчасного сум’яття, ані скасування комісії, ані просування табору до Костянтинова, ані ведення військ без ладу й без діла, ані відходу — усього цього хотіли долі Вітчизни. Прокляте честолюбство ганебно підвело, тому що кожен жовнір хотів бути ротмістром, ротмістр — полковником, а полковник — гетьманом. У підлеглих зник установлений послух своїм вождям. Наш табір наповнився непотрібною пихою та возами, навантаженими плачем розорених підданих. Ці причини спричинили наше нещастя, а не я, Владислав Домінік, князь на Острозі та Заславі!» — думав Заславський, воєвода сандомирський і регіментар посполитого рушення Ясновельможної Речі Посполитої, коли ганебно їхав від Пилявців.

Але під Костянтинів князь не поїхав — не доїжджаючи до міста, він звернув до Вишневця, а звідти — до Львова. Його приклад наслідували і його товариші. Коронний підчаший князь Остророг попрямував спочатку до Олеська, мабуть, у темряві переплутавши дорогу, а потім перебрався до Львова. А пан Конецпольський так завзято поспішав темної осінньої ночі під Костянтинів, що його кінь спіткнувся і зламав собі ногу. Тоді войовничий і гарячий Олександр Конецпольський обміняв свій дорогий жупан та розкішний кунтуш на одяг селянина і так незвичайно екіпірований вирушив до Бродів, своєї резиденції. Дорогою його наздогнали й долучилися кілька сотень військової челяді, що завзято тікала і проявила свою хоробрість та бойовий запал тим, що під керівництвом якогось Пельки пограбувала всі села й містечка, які трапилися на шляху.

Серед воїнів, що залишилися в покинутому воєначальниками польському таборі, панував смуток і розпач після денних боїв. Кожен був розгубленим і стривоженим. Але раптом надійшла звістка, що регіментарі та комісари, забравши коней і свої обози, покинули військовий табір. Миттєво покинутий начальниками табір охопила паніка.

До цього така безстрашна, налякана шляхта кидала все своє майно, яке везла на війну у величезних обозах, спішно хапала коней і прагнула покинути табір за всяку ціну. Запанував страшний хаос — прості жовніри, які злякалися не менш від шляхтичів, билися зі своїми командирами за коней, залишаючи поранених і хворих товаришів напризволяще або на милість козаків і татар. Шляхтичі, які до цього миролюбно розпивали один з одним мед та горілку, билися на смерть, вириваючи один в одного поводи. Дзвеніли шаблі, лунали крики й голосіння, прокляття та лайки, люди скидали один одного з коней. До ранку польський табір спорожнів, адже всі, хто тільки міг, уночі ганебно втекли.

Коли почало світати, козаки, які чули напередодні шум у польському таборі, побачили його кинутим з усіма обозами й шатрами. Але, не довіряючи своїм супротивникам, козаки побоювалися, що це може бути або стратегічний маневр, або хитрощі, — якщо вони увійдуть до кинутого табору, то поляки нападуть на них і поб’ють під час захоплення здобичі. Тому козаки майже дві години лише спостерігали за покинутим табором. Утім, коли від розвідників надійшли донесення, що ясновельможне панство тікає в бік Костянтинова, немов п’яти салом намастили, козаки кинулися переслідувати своїх ворогів, а потім зайняли польський табір.

Дивовижне видовище відкрилося їхнім поглядам: розкішні намети, наповнені дорогими килимами, срібним посудом, зброєю, перинами, ліжками і навіть срібними ваннами, були немов щойно покинуті своїми власниками, а подекуди стояли накриті столи до вечері, яку так і не встигли з’їсти. Були кинуті вози з провіантом і ридвани — вози, окуті залізом, у яких шляхта зберігала гроші, дорогий одяг та інші багатства, і які невідомо навіщо потягнула із собою на війну, коли цілком можна було обійтися лише найнеобхіднішими, простими та зручними речами.

Ще ніколи козакам так легко не діставалася здобич. Цінностей і грошей було так багато, що козаки навіть розгубилися, не знаючи, що брати, а що кинути. Загалом козакам дісталося грошей та інших цінностей орієнтовно на десять мільйонів злотих, близько ста гармат і безліч дорогого одягу, кінської збруї, зброї, посуду. А гетьману дісталася ще й дорогоцінна булава князя Заславського, яку Домінік так і не забрав.

Відтак козаки посміювалися: «Добре пани зібралися на війну! Немов на весілля йшли — купу грошей протринькали, а не нагулялися! Бідненькі ясновельможні! Вони, видно, ішли на ярмарок, щоб обміняти свої оксамитові жупани та лисячі шуби на козацькі рядна й попони!»

А після Пилявцівської битви народ ще довго презирливо називав шляхту «пилявчиками».

Розділ XХVI.
КАЇНОВЕ ДІЛО

...Єдине, що він сказав,

що серед людських вад

однією з найголовніших він вважає боягузтво.

М. Булгаков. «Майстер і Маргарита»

— Максиме, батько одужає! Ось побачиш! — говорив Юрко хмурому Кривоносенку, який немов розгубив усю свою веселість та нахабність.

Той мовчав і люто жував травинку. Уперше у своєму житті Максимко по-справжньому занервував, захвилювався — полковник Кривоніс дістав серйозне поранення, заманюючи поляків до містечка Пилявці. Так, він і раніше діставав бойові рани, але ця була найсерйозніша — польська куля пройшла близько від серця, дивом не зачепивши його. «Чому він не взяв мене із собою? Якби я був поруч, то, може, уберіг би його», — засмучено думав Максим. Юрій, який за весь цей час устиг здружитися з Кривоносенком, тепер щиро співчував своєму новому другові, але допомогти нічим не можна було — залишалося тільки сподіватися на Бога.

До намету Кривоноса під’їхав Хмельницький зі своєю свитою. Він уже вдруге відвідував свого друга й соратника, безстрашно долаючи відстань між двома таборами, ризикуючи зіткнутися з польським роз’їздом.

— Як батько, Максиме? — запитав