Юрій Володимирович Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 1

А на Низу відбудувалася цитадель над Кодацьким порогом. Озброїлась на згубу козацькій республіці. Та де ж згинула та республіка? Немає більше вільної Січі, навіть там заправляють лядські комісари. У куренях, де за всіх часів усяк бажаючий міг знайти відпочинок, харч і веселе товариство, тепер проживають польські драгуни і німецькі ландскнехти, і горе тому бідоласі, який, утікаючи від пана, опиниться в їхніх руках. А що ж запорожці?! Мовчали запорожці. Чи страх за власний статус, залишки примарного відчуття свободи, чи, може, якісь інші невідомі сили примушували і громаду, і старшину на чолі з кошовим отаманом мовчки споглядати, як польською владою порушуються їхні старовинні звичаї та закони.

Десь у невідомих закутках татарських степів упокоївся один з останніх борців проти Польщі, з тих, які повстали разом з Павлюком і Остряницею, але не підкорилися ганебним угодам, унаслідок чого змушені були втікати в Кримські степи, балансуючи на кордоні Ханства і Батьківщини, що враз перетворилася для них на мачуху. Помер і похований був у простій горілчаній діжі, за браком деревини на домовину, Карпо Півторакожуха, козацький гетьман.

Що ж сталося з Україною? Куди ви дивилися, панове-козаки, увесь цей час? Чому кращі сини України проливали кров під Дюнкерком, за далекі їм цілі амбіційного кардинала Мазаріні, в той час як народ їхній стогнав на панських фільварках, масово покріпачувався, цілковито підпадаючи під владу католицької шляхти? Міста і містечка, які й раніше були вкрай переобтяжені різними повинностями і податками, тепер потерпали від свавілля королівської та місцевої, старостинської влади, феодалів та жовнірства. Доки ж потерпати від лядської кормиги?

Але щось змінилося на початку другої половини сорокових років XVII сторіччя, серед похмурої картини руйнації залишків української державності. На арену історичних подій виступив син чигиринського сотника Богдан-Зиновій Хмельницький, потроху закінчуючи потаємний період підготовки до збройного виступу і готуючись підпалити гніт народного гніву. Вже багато років від часу ординації в урочищі Маслів Став виношував він думку про нове повстання. І не лише виношував. Не одна нова сивина додалася б у чупринах коронних гетьманів, якби вони могли знати про підпільні сіті, що ними поступово обплітав Україну і навіть Великопольщу талановитий генеральний писар, якби побачили таємне листування його із султаном, володарями Семиграддя, Німеччини, Австрії та Угорщини. Але їм не дано було дознатися – таємна служба майбутнього гетьмана не робила помилок, працюючи, немов добре відлагоджений механізм. І от настав час переносити боротьбу в нову площину – Річ Посполита почала приготування до чергової війни з Туреччиною. У лютому 1646 року на вальному сеймі канцлер Речі Посполитої Єжи Оссолінський висунув обґрунтовану ідею війни з Оттоманською Портою. Його підтримали багато впливових посадовців, серед яких був і Станіслав Конєцпольський. Висока шляхта навіть не здогадувалася, що виступ канцлера в сеймі був, значною мірою, результатом довгого переговорного процесу невідомого їм козацького старшини з Чигирина з представниками прокоролівської коаліції, яка поставила собі за мету зміцнити інститут королівської влади, впорядкувавши безлад, викликаний свавіллям шляхти. Про козаків згадали – хто ж, як не вони, прийдуть на допомогу королю Володиславу? Так, як колись у Московії, або пізніше, під Хотином. Уже через кілька місяців почалися перемовини між Річчю Посполитою і Венецією та Папським Престолом з питань підготовки нової війни, які затягайся з вини абсолютної скупості, як польської шляхти, так і венеційського представника Тьєполо та папського нунція. Тож Конєцпольський вирішив застосувати більш дешеву схему – залучити до війни московського царя Олексія Михайловича, у випадку успіху кампанії пообіцявши тому Крим. Звичайно, власність татарського хана, за яку ще треба було добряче поборотися, було не так шкода, як мільйони злотих, що їх потрібно було викласти, у тому числі з власної кишені. Крім того, коронний гетьман згадав, не без допомоги пана Оссолінського, про ті кілька тисяч козаків, котрих можливо було набрати взагалі не за гроші, а за одні лише солодкі обіцянки.

Московські посли не примусили на себе довго очікувати – уже навесні того ж року у Варшаві з'явились Василь Стрєшнєв і Степан Простєєв на чолі цілої ватаги «царевих мужей». Вони прибули сповнені надій виконати все, що наказано було їм у посольській палаті і перед троном тирана, але після того, як почули пропозицію Конєцпольського, стримано відповіли, що не мають повноважень для вирішення такого питання: «есте мы токмо холопья царевы, понеже ответ дать безраздельно не можем». Стала очевидною необхідність спорядження посольства до Москви, яка й була негайно реалізована. Довгою вервечкою потяглися Чорним шляхом вози, ридвани, гарби і купи вершників, які супроводжували велике посольство Речі Посполитої до Москви. Сумними очима поглядала шляхта на степи, що ними всього кількадесят років тому йшла переможним маршем на столицю Московщини. Йшла, щоб посадовити на трон королевича Володислава, сина короля Сигізмунда. Проте доля розпорядилася по-іншому. Московити довели свою спроможність мати православного монарха, нехай і чудовисько, котре мало над ними необмежену нічим владу, а той самий Чорний шлях, який бачив їх, повних надій на перемогу, побачив і їхню ганебну втечу після поразки під стінами «татарської фортеці». Минув час. Тепер королевич Володислав став королем Володиславом IV, а дехто з учасників тих давніх подій їхав тепер виконувати безславний ритуал цілування царевої руки і прохати московитів надати військову допомогу у війні з Кримським ханством.

Одночасно з від'їздом посольства в багатьох монарших дворах Європи заговорили про збільшення кварцяного війська майже вдвічі, не враховуючи намірів залучити до нього ще й двадцять тисяч козацької піхоти, тієї, яку добре знали і вважали однією з найкращих піхот з-поміж всіх європейських армій. Знесилена Тридцятирічною війною Європа насторожилась. Тут вже й так тремтіли трони королів і герцогів на тлі зростаючих народних повстань, тож появу нових обставин можливо було розцінювати лише з точки зору нової небезпеки для багатьох. Франція стояла на рубежі революції, англійський двір перебував не у кращому стані – голова бідолахи Карла І трималася останні роки на своєму, наданому Богом місці. Палала, роздерта ландскнехтами великих і малих володарів Німеччина, навіть Іспанія і вічний Рим перебували в лихоманці селянських повстань. Епоха Ренесансу відходила в небуття у страшних передсмертних муках, тож спокійно реагувати на розмови про збільшення військової сили Речі Посполитої, яка й так вважалася чи не наймогутнішим гравцем на європейському театрі, не міг дозволити собі ніхто. І, як виявилося, ці розмови були не безпідставними – дуже скоро відбулася зустріч верхівки козацького війська з королівським посланцем, ломжинецьким старостою Ієронімом Радзієвським,