Симона Вілар - Лазарит

Він так довго на неї дивився, що Джоанна мимохідь зіщулилася під його прохолодним і непохитним поглядом.

– Ти мусиш зрозуміти: у нас немає майбутнього, – стиха промовив Мартін.

Поки вона осмислювала ті слова, глибоко в душі усвідомлюючи, що й сама завжди це знала, від берега почулися голоси. Хтось вигукнув її ім’я. Схоже, Півонія все-таки послала за нею охоронців.

– Тобі пора повертатися, – зауважив лицар, надіваючи на голову шолом.

Тепер він дивився на неї у щілини масивного топхельма, і очі його залишалися холодними, немов сині сніги далекої півночі.

– Навіщо ж ти чекав на мене тут? Нащо приїхав?

Мартін не знав, як відповісти. Сказати, що це була випадкова зустріч, просто безглуздо.

– Я не міг поїхати, не попрощавшись із тобою. Не побачивши тебе ще хоча б раз… – глухо вимовив він, бо це була чистісінька правда.

Обличчя Джоанни, зблідле й погасле ще лише мить тому, осяялося усмішкою. Вона простягнула до нього руку, і їхні пальці переплелися…

Але неподалік уже чувся стукіт копит; гучний голос й далі наполегливо кликав леді Джоанну.

– Я завжди тебе пам’ятатиму, – Мартін рвучко обійняв жінку. І прошепотів: – Якщо матиму бодай один шанс… я приїду до тебе!

Він умить зник у хащах, а Джоанна вийшла з гущавини, але першої миті не могла мовити й слова воїнам охорони. Нарешті, пославшись на задуху та раптовий головний біль, вона попросила одного з них провести її назад у замок. Відповідати на запитання Півонії зараз було б немислимо!

Але й у своєму покої Джоанна до самого вечора не могла заспокоїтися.

Ніч упала напрочуд тиха та спокійна. По темно-фіолетовому оксамиту небосхилу лінькувато плив повний місяць, і раптом Джоанні спало на думку: лише минулої повні вона й гадки не мала, як нестерпно кохає свого рятівника – лицаря Мартіна д’Ане. Зараз Джоанна чітко усвідомлювала: те, що з нею відбувалося, – кохання. Навіть коротка мить побачення повернула їй почуття повноти існування, досі ж усе, що відбувалося навколо, – бенкети, вбрання, пошана, несподівано високе становище при дворі, стосунки з братом, який не квапився назвати її сестрою, – було лише дивною маною.

Тепер вона знає, нехай хоч як складеться її доля, є людина, яку вона кохає і котра кохає її. «Якщо матиму бодай один шанс – я приїду до тебе!» – так сказав Мартін, усвідомлюючи, що її, заміжню даму, придворну королеви, і його, лицаря, який дав чернечі обітниці, ніщо не може пов’язувати. У них була лише коротка мить щастя. Але Джоанні палко хотілося вірити: ця мить іще триватиме.

Усю ніч вона металася й лише під ранок трохи задрімала. Однак сон пішов від неї ще до того, як вартовий на вежі просурмив світанок, і Джоанна раптом вирішила: хай там що, а вона мусить бути в порту. Корабель, який доправить магістра Гарньє та єпископа Бове до берегів Палестини, ось-ось відпливе, і в неї є надія ще раз побачити коханого. Це дасть їй сили чекати, чекати й сподіватися.

Джоанна квапливо розбудила Ґодіт і звеліла подати одяг. Сонна камеристка, буркочучи, взялась діставати зі скрині сукню, а Джоанні так нетерпеливилося, що вона не могла устояти на місці, поки Ґодіт зашнуровувала на спині бліо. Часу на зачіску вже не було, тому Джоанна абияк скрутила волосся в гульку, заколола шпильками і, накинувши каптур легкого плаща, зійшла вниз.

О, їй треба було поспішити! Уже зовсім світло, на сході палала пурпурова з позолотою смуга вранішньої зоряниці. Ось-ось почнеться відплив, і корабель покине гавань.

На її радість, галера французів досі похитувалася біля причалу. Джоанна відсапалася, роззирнулася й улаштувалася за парапетом стіни, що оточувала порт. Опершись на кам’яний виступ і незважаючи на вартових, які вряди-годи проходили повз неї, вона вся перетворилася на зір.

При сходнях, перекинутих на галеру з причалу, стояв магістр ордену Святого Івана Гарньє де Неблус. Його довге чорне вбрання з білим орденським хрестом спадало аж до шпор, а замість шолома на голові в магістра, який тривалий час прожив у Святій землі, був білий сарацинський тюрбан. Зараз він спілкувався з молодим графом Лестером, за наказом якого в кормовий трюм галери заганяли цілу отару овець. Крім живності, на судно вантажили багато іншого, необхідного під Акрою: діжечки з вином, торби пшениці, дерев’яні бруси та балки, згортки тонкого полотна для перев’язок. Єпископ Бове, немов не помічаючи цієї бурхливої діяльності, відчужено стояв на галереї кормової надбудови, зчепивши руки й опустивши голову, і здавалося, цілком занурився в молитву. Нарешті він вийшов із заціпеніння, обернувся й щось викрикнув, указавши спершу на море, а потім на небо.

Через галас вантажників-кіпріотів, сплеск хвиль і плаксиве волання чайок Джоанна не могла розчути слів єпископа-воїна, але з його жестів збагнула, що він підганяє магістра госпітальєрів, а той просить трохи зачекати.

Невдовзі стало зрозуміло, хто спричинив затримку: сходнями почав підійматися високий лицар у шоломі й довгополому сірому плащі з нашитим на спині зеленим хрестом. Він ішов повільно, начебто несучи важелезний вантаж, а наблизившись до магістра, перекинувся з ним кількома словами, той кивнув і відійшов убік, даючи лицареві пройти на судно.

Джоанна схвильовано перехрестилася. Зелений хрест на лицаревому плащі свідчив про його належність до ордену Святого Лазаря – ордену хворих на проказу. Спаси і сохрани, Свята Діво, від такої жорстокої долі! Але, незважаючи на страшну болячку, лазаритів уважали найзвитяжнішими бійцями, адже вони воліли загинути в бою з невірними, ніж померти принизливою смертю від прокази.

За лицарем ішов зброєносець – могутній велетень у куртці з бичачої шкури, обшитої залізними пластинами. На ньому була каска, але з-під каски вибивалися довгі пасма рудого волосся, яке ворушив ранковий бриз. Джоанна мимоволі затримала на ньому погляд: якби цей здоровило-зброєносець не був слугою прокаженого, вона могла б заприсягтись, що це – Ейрік, чоловік її Санніви!

Утім, звідси їй не видно було його обличчя, зате дуже добре вона бачила двох коней, яких зброєносець вів за собою сходнями. Один був темно-бурий, а другий – рідкісної буланої масті, крупний, підтягнутий, із чорними панчохами на ногах і довгою гривою – темною, але зі світлими ниточками. Джоанна занадто добре розумілась на конях, щоб помилитися: це був кінь Мартіна д’Ане, вона відразу впізнала його!

Жінка немов заціпеніла. Тіло скував свинцевий холод. Сумбурні думки закружляли в голові. Мартін д’Ане їхав сам, без загону орденських братів, що трапляється не так часто, тим паче за таких тривалих мандрів… А прибувши на Кіпр, він зник – зник безслідно, і ніхто нічого про нього не