Андре Жід - Фальшивомонетники

Я навіть уже до пуття не розумію, що означає це слово. З цим просто нічого не вдієш: коли я сумний, я здаюся собі Гротескним, і це мене смішить; коли я веселий, я жартую так по-дурному, що від цього мені хочеться плакати.

— Мені теж хочеться плакати, коли я дивлюся на тебе, мій бідолашний старий друже. Я не думав, що ти такий хворий.

Арман стенув плечима і сказав зовсім іншим тоном:

— Щоб утішити тебе, розповім про те, що буде опубліковано в нашому першому номері — ти ж хочеш це знати? Отже, там буде мій «Нічний горщик»; чотири пісні Коба-Лафлера; один із діалогів Жаррі; поеми в прозі малого Ґериданісоля, нашого пансіонера; а потім «Праска», великий есей загальної критики, в якому будуть викладені тенденції журналу. Ми об’єднали свої сили, щоб створити цей шедевр.

Олів’є, який не знав, що сказати, невпевнено заперечив:

— Жоден шедевр не може бути результатом співпраці.

Арман вибухнув сміхом.

— Але ж, мій любий, я пожартував, сказавши, що це буде шедевр. Адже в нашому випадку не йдеться навіть про те, що можна було б назвати твором. І насамперед, треба було б визначити, яке значення вкладаємо ми в слово «шедевр». Звичайно ж, «Праска» спробує прояснити наш погляд на цю проблему. Існує безліч творів, якими ми захоплюємося на віру, тому що всі ними захоплюються, і ніхто досі не додумався чи не посмів сказати, що вони дурні. Наприклад, на самому початку номера ми збираємося дати репродукцію «Джоконди», якій будуть наклеєні вуса. Ти побачиш, старий: це справить вибуховий ефект.

— Ти хочеш цим сказати, що дивишся на «Джоконду» як на щось дурне?

— Зовсім ні, друже, зовсім ні. (Хоча я й не вважаю її чимось надзвичайним.) Ти мене не розумієш. Дурним я вважаю той захват, із яким усі на неї дивляться. Ми розвинули в собі звичку говорити про все, що ми називаємо «шедеврами», лише скинувши капелюхи. «Праска» (до речі, це буде й загальною назвою журналу) ставить на меті висміяти цю шанобливість, виставити в кумедному світлі й дискредитувати її... Ще один добрий засіб — це запропонувати читачеві з претензією на шедевр який-небудь ідіотський твір (мого «Нічного горщика», наприклад), що належить авторові, який не має в голові жодної клепки.

— Пасаван усе це схвалює?

— Його це вельми розважає.

— Бачу, я добре зробив, що пішов звідти.

— Піти звідти... Рано чи пізно, друже, і хочемо ми цього чи не хочемо, ми примушені звідкись піти. Цей мудрий афоризм, природно, наводить мене на думку, що мені час прощатися з тобою.

— Залишся ще на трохи, веселий блазню. Чому ти сказав, що твій батько грає роль пастора? Отже, ти не віриш у щирість його переконань?

— Мій вельмишановний батько так організував своє життя, що він не має більше ані права, ані можливости не бути пастором. Атож, він має переконання, але це переконання суто професійного характеру. Він професор переконань. Він утовкмачує віру в голови людям. Це резон його існування. Це та роль, яку він узявся виконувати і яку мусить грати до самого кінця. Але заглянути в те, що він називає «глибинами своєї душі»... Звернутися до нього з таким проханням було б нескромно, сам розумієш. І я думаю, він і сам туди ніколи не зазирає. Він наповнив своє життя безліччю зобов’язань, що втратили б усякий сенс, якби переконання його ослабли; таким чином, ці переконання необхідні для його зобов’язань і підтримуються ними. Він уявляє собі, що вірує, бо поводиться так, ніби вірує. Він уже не вільний не вірувати. Якби його віра похитнулася, старий, це було б катастрофою! Обвалом і крахом! І не забувай, що моя родина відразу втратила б усі можливості заробляти собі на хліб. Цей істотний факт не можна нехтувати, старий; татова віра в Бога — це наш спосіб здобувати собі засоби до життя. Ми всі живемо з татової віри. Тому запитувати мене, чи мій тато вірує в Бога, це не дуже делікатно з твого боку.

— Я думав, ви живете передусім на прибутки від пансіону.

— Це певною мірою так. Але з твого боку неделікатно також уривати мене в момент мого ліричного піднесення.

— То, виходить, сам ти більше ні в що не віриш? — запитав Олів’є зі смутком у голосі, бо він любив Армана, і його моральне падіння завдавало йому болю.

— lubes renovare dolorem...[6] Ти, здається, забув, мій любий, що батьки хотіли мене зробити пастором. Мене активно готували до цього покликання, перегодовували благочестивими повчаннями, щоб укріпити в мені віру, якщо мені дозволено так висловитися... А треба було просто відверто визнати, що такого покликання в мене нема. Шкода, звичайно. З мене, мабуть, міг би вийти блискучий проповідник. Але моїм покликанням було написати «Нічного горщика».

— Мій бідолашний друже, коли б ти знав, як мені тебе шкода!

— Ти завжди мав те, що мій батько називає «золотим серцем»... але я далі не можу зловживати цю твою слабість.

Він узяв капелюха. Він уже майже вийшов, коли раптом обернувся й сказав:

— Ти не запитав у мене, як ведеться Сарі.

— Тому що ти не повідомив би мені нічого такого, чого я вже не знаю від Бернара.

— Він тобі сказав, що пішов із пансіону?

— Він сказав мені, що твоя сестра Рашель запропонувала йому піти.

Однією рукою Арман тримався за ручку дверей. Другою, за допомогою свого ціпка, підтримував підняту портьєру. Він просунув кінчик ціпка у дірку в портьєру й побільшив її.

— Розумій це, як знаєш, — сказав він, і його обличчя стало дуже серйозним. — Рашель, я думаю, єдина людина на цьому світі, яку я люблю й шаную. Я шаную її за те, що вона доброчесна. А я роблю завжди так, щоб образити її доброчесність. Вона нічого не знала про Бернара та Сару й ні про що не здогадувалася. Це я їй усе розповів... А окуліст же порадив їй ніколи не плакати! Який же я блазень!

— Я повинен вірити, що ти зараз говориш щиро?

— Атож, це, мабуть, найщиріше з того, що я маю в собі: ненависть до всього, що називається Доброчесністю. Не намагайся мене зрозуміти. Ти просто не знаєш, що може зробити з нас первісне пуританське виховання. Воно залишає в нашому серці злість, від якої ми вже ніколи не вилікуємося... якщо судити по мені,