Андре Жід - Фальшивомонетники

— Пасаван навіть хотів опублікувати мою геніальну поему на першій сторінці першого номеру, але цьому вчинила опір моя природна скромність, яку всі ці похвали піддали тяжкому випробуванню. Якби я не боявся перевтомити твої вуха, які. певне, ще не оклигали від хвороби, я розповів би тобі про свою першу розмову зі славетним автором «Непорушного шлагбауму», якого я доти знав лише з твоїх слів.

— Залюбки вислухаю твою розповідь.

— Тютюновий дим тобі не зашкодить?

— Я сам закурю, щоб ти не бентежився.

— Мушу тобі сказати, — почав Арман, припалюючи сигарету, — що твоя зрада поставила нашого дорогого графа в скрутне становище. Само собою зрозуміло, й це не просто комплімент, що не так легко знайти заміну для того букета талантів, чеснот, високих якостей, які перетворюють тебе на одного з...

— Коротше... — урвав його Олів’є, якого стомлювала важка іронія Армана.

— Одне слово, Пасаван мусив знайти собі секретаря. Він був знайомий з таким собі Струвіловим, з яким я також знайомий, бо він дядько й опікун одного з пансіонерів, а той знає Жана-Коба Лафлера, якого знаєш і ти.

— Я його не знаю, — сказав Олів’є.

— Облиш, старий, ти мусиш його знати. Це суб’єкт дивовижний, можна сказати, чудернацький. Таке собі дитя, блякле, зморшкувате, наквацьоване якимись фарбами; воно живе на аперитивах, а коли п’яне, то пише прегарні вірші. Ти почитаєш їх у нашому першому номері. Отже, Струвілов надумав послати його до Пасавана на твоє місце. Ти можеш собі уявити його появу на вулиці Вавилон. Я ще тобі не сказав, що Коб-Лафлер носить одяг, заквацяний плямами, мичка злинялого, майже білого волосся спадає йому на плечі і він має вигляд людини, що не вмивалася щонайменше тиждень. Пасаван, який завжди вдає, ніби повністю контролює ситуацію, заявив, що КобЛафлер йому дуже сподобався. Коб-Лафлер зумів показати себе лагідним, усміхненим, сором’язливим. Коли він захоче, то може бути схожим на Ґренґуара з Банвіля. Одне слово, Пасаван піддався на його чари й готовий був узяти його в секретарі. А треба тобі сказати, що Коб-Лафлер не має жодного су за душею... І ось він підводиться, щоб попрощатись і піти. «Але перш ніж я вас покину, я вважаю за свій обов’язок попередити, пане граф, що я маю деякі вади». — «А хто з нас їх не має?» — «І кілька пороків. Я курю опій». — «Про це не турбуйтеся, — каже Пасаван, якого така дрібничка не може вибити з рівноваги. — Я маю чудовий опій, яким можу почастувати вас». — «Так, але коли я покурю, я цілком забуваю правила орфографії». Пасаван сприймає ці слова як жарт, намагається засміятись і подає йому руку. Лафлер веде далі: «Крім того, я приймаю гашиш». — «Мені теж доводилося його приймати, іноді», — відповідає йому Пасаван. «Так, але під дією гашишу я не можу утриматися від того, щоб не красти». Пасаван починає розуміти, що гість глузує з нього. А Лафлер, увійшовши в смак, невтримно провадить: «Крім того, я п’ю ефір; а потім, я все рву, все ламаю та розбиваю». І, схопивши кришталеву вазу, вдає, ніби хоче пожбурити її в камін. Пасаван видирає вазу у нього з рук: «Я вам дуже вдячний, що ви мене попередили».

— І виставив його за двері?

— Атож, і прикипів поглядом до вікна, боячись, щоб Лафлер не кинув бомбу в його підвал, ідучи геть.

— Але навіщо твій Лафлер усе це зробив? — запитав Олів’є після короткої мовчанки. — Судячи з того, що ти мені розповів, він дуже потребував цієї посади.

— Але ти мусиш погодитися, старий, що є люди, які відчувають потребу діяти проти власного інтересу. А потім, скажу тобі, що Лафлер відчув огиду до тієї розкоши, яка оточує Пасавана; до його елеґантности, його люб’язних манер, його великодушної поблажливости, до його манірної зверхности. Атож, від усього цього його занудило, й мушу тобі сказати, я його розумію... Якщо по-чесному, то від нього блювати хочеться, від твого Пасавана.

— Навіщо ти кажеш «твого Пасавана»? Ти добре знаєш, що я більше не зустрічаюся з ним. А потім, чому ти пішов йому служити, якщо він уселяє тобі таку відразу?

— Тому що я якраз люблю те, що вселяє мені відразу... починаючи з моєї власної або моєї бридкої індивідуальности. А потім, у глибині душі, Коб-Лафлер — хлопець сором’язливий. Він нічого цього не сказав би, якби йому не було страшенно ніяково.

— Розказуй!

— Безперечно. Йому було ніяково, і він відчув жах, що почуває себе ніяково перед людиною, яку у глибині душі зневажає. Саме для того, щоб приховати свою ніяковість, він і випендрювався.

— Мені це здається дурним.

— Хлопче, не всім же бути такими розумними, як ти.

— Ти вже мені це казав під час нашої останньої зустрічі.

— Яка пам’ять!

Олів’є вирішив перехопити ініціативу.

— Я намагаюся, — сказав він, — забути про твої жарти. Але останнього разу ти, наприкінці нашої розмови, говорив серйозно. Ти сказав мені речі, про які я не можу забути.

У погляді Армана промайнула стурбованість. Він силувано засміявся.

— О, старий, останнього разу я говорив із тобою так, як ти хотів, щоб я з тобою говорив. Ти просив чогось мінорного й тоді, щоб зробити тобі приємність, я став скиглити, вивертаючи свою душу й удаючи страждання у стилі Паскаля... Чого ти від мене хочеш? Я серйозний лише тоді, коли жартую.

— Ти ніколи не примусиш мене повірити, що ти не був щирий, коли говорив зі мною так, як ти говорив. Це зараз ти граєш роль.

— О створіння, сповнене наївности, яку ангельську душу ти в собі ховаєш! Так ніби всі ми не граємо якусь роль, більш або менш щиро й свідомо. Життя, старий, не більш як комедія. Але різниця між тобою і мною в тому, що я знаю, що я граю роль; тоді як...

— Тоді як... — агресивно повторив Олів’є.

— Тоді як мій батько, наприклад, а про тебе нема чого й говорити, цілком поринає у свою роль, коли грає пастора. Хоч би що я казав чи робив, завжди частина мене залишається позаду, спостерігаючи, як друга моя частина зриває оплески або зазнає фіаско, глузуючи з неї й освистуючи її, а іноді й аплодуючи їй. Коли людина отак розколота, то як вона може бути щирою?