Евгеніуш Паукшта - Там, де козам роги правлять

— Ти справді хочеш, щоб я сказав?

— Хочу.

Він не бачив, але був певен, що її носик зморщився. Як охоче він поцілував би його.

Наважився. Все одно це має колись настати.

— Думав, що люблю тебе. І що повинен буду сказати тобі про це.

Спробував обняти її. Не опиралася. Сиділа, задивившись кудись перед собою. Але Едек відчував, як здригаються її плечі.

— Я хотів би знати, як ти...

Вона сказала дуже спокійно і просто:

— Люблю.

Аж здивувались обоє, що це сталося так просто. Якось інакше уявляли цю мить, думали, що вона буде урочистіша чи, може, поважніша, в усякім разі не така.

— Як це легко, правда? — трохи неприродно засміялася Віка.

І зараз же сказала дуже м’яким голосом:

— А тепер поцілуй.

У неї були холодні губи. Він цілував довго і так, як не цілував ще жодної дівчини. Накинутий на плечі жакет зсунувся на землю, Едек відчував, як дівочі руки охопили його шию.

І тоді в ліщині зайшовся співом соловей. Віка схопилася з місця.

— Ні, це вже занадто добре. Справжня ідилія з нудної повісті. Він її кохає, і вона його, тепла ніч, пахне квітами, місяць, зорі, поцілунок і на додаток — соловей. Усе є.

Сміялися. Він обняв її і, йдучи так, відчував, як тремтять у дівчини плечі. Так, то був останній мотив тієї ідилії, якого ще бракувало.

— Ти знала, що саме так буває, коли кохаєш?

— Ні. А ти, мабуть, знаєш. Ти уже кохав?

— Так ще ніколи.

Коли вони знову посідали в кабінеті старшого лісничого, Едек мусив вернутися до тієї теми. Мусив, хоч це йому зовсім не було приємно. Але він повинен був їй це сказати. І не тільки про дівчат, а взагалі все. Про всякі ольштинські справи, про пиятики, про легкі заробітки, про бійки і скандали. Нехай знає його таким, яким він справді є.

Віка слухала, поглядаючи з-під ліниво приплющених повік. Він не знав, як глибоко вражають її його слова. Розповідав. Геть усе. Від тієї шмаркатої Касі, з якою цілувався ще в восьмому класі. І до того, що було вже тут...

— Знаю,— перебила його дівчина.

Може, вона й мала слушність, навіщо згадувати Зосю? То вже відоме і ще дуже близьке. І він розповідав про інше. Про те, що трохи оскандалився із своїм життям. Повис десь посередині. Але він пошукав собі якусь кращу роботу. Бо тепер треба інакше думати, правда ж?

Озвалася несподівано:

— Батько вчора спитав мене, що ти закінчив. Я сказала... І подумала, що батьки набагато раніше знали, що з нами діється. Може, раніше, ніж ми самі.

Його схвилювала згадка про батька.

— Питав про мене...

— Так. І ще я сказала, що ти маєш намір учитися далі. Може, я погано зробила. Але, розумієш, мені вже набридла канцелярська робота. Вона нічого не дає. На той рік піду, мабуть, услід за Метеком.

— У лісову школу?

— Напевне. Точно ще не знаю.

— А чого ти зв’язувала це зі мною?

— Так, без ніякої думки.

— А все те, що я розказував? Як ти на це?

Віка притулилася до нього.

— Та хіба я цього не знала? Про тебе ж стільки говорили в Піші. Але те все минуло.

Знову цілувались. І як цілувалися! Не могли віддихатись. Її губи вже не були холодні...

Світанок, зазирнувши у вікно, змішався із світлом лампи на письмовому столі. Віка аж у долоні заплескала:

— Добре діло! Глянь у вікно.

— Світає,— потвердив Едек.

— Отож. Я не думала, що поцілунки бувають такі довгі.— Вона вже повернулася до свого звичного глузливого тону.— Тікай, Едек, завтра знову прийдеш...

Повертаючись до Сум, він так виспівував на все горло, що аж ліс принишк.

Поволі займався день. Скоро, як завжди влітку, стало вже видно. Верхівки беріз, вкриті липким ясно-зеленим листям, зарожевіли, заряхтіли в ранковому світлі.

Едек задоволено подумав, що сьогодні йому вже не треба їхати трактором до Піша. В лісі не лишилося жодної колоди з зимової вирубки. Він добре виспиться, а потім огляне й почистить трактор. Звик до свого тягача, все-таки кілька місяців були разом, і трактор ніколи не підводив його. Добра машина.

Хлопець потягнувся. Він оце залюбки викупався б. Вода, правда, ще не нагрілася, холодна, аж пече, коли встромиш руки, та це нічого, потім можна буде побігати берегом, розігрітися. А сон — то пусте, він взагалі не лягатиме. А може, податися з блешнею на щупака? З Метеком вони бачили в озері великого хижака, один раз вискочив із води, женучись за рибою. Кілограмів десять, мабуть, заважив би. От позмагатися б із таким велетнем!

Зійшов трохи вбік, зірвав усипану цвітом гілочку з якогось невідомого йому куща. Дрібненькі квіточки були наче в букетах, між пелюстками сяяла золотава серединка. Квіточки пахли свіжістю, лісом.

Дорога вийшла на відкрите місце, попереду видніли смужки гаїв і невеличкі поля коло лісництва. З комина струменів сизий дим, вузькою стьожкою піднімаючись прямо вгору. Едек подумав, що це на годину.

Він став, дивився на хати, які рожевіли в сонячних променях. Червона черепиця була вкрита легеньким нальотом моху. У вікнах сяяли відблиски ранкового світла. В голові зринула думка, що ось уже майже вісім місяців він прожив у цій захованій серед лісу хаті, край світу, де козам роги правлять. Життя тут ніби простіше, людей мало, а проте він так багато пережив тут за цей короткий час, зіткнувся з багатьма невідомими доти проблемами, багато передумав. Від страшної свідомості того, що він убивця, аж до першого справжнього кохання. Дивно, що на такому безлюдді нашарувалося стільки всяких справ.

Едек здивувався, які висновки несподівано спали йому на думку. Останнім часом він бачив у житті багато такого, що доти проходило повз його увагу.

Щось сталося в його житті, щось увійшло в нього, пов’язане з іменем Віки. Хлопець уперше відчув, що він не сам. Був якийсь блаженний спокій в тому усвідомленні.

В кущах радісно засвистав дрізд. Едек якусь мить слухав і раптом завторував йому, вкравши у дрозда мелодію. Птах здивовано замовк, затріпотів поміж гілками, а потім, розсердившись, засвистів знову, силкуючись перекричати свого незвичайного суперника. Едек змінив мелодію, дрізд одразу ж підхопив її і зайшовся ще дужче.

Сміючись, Едек подався додому. Біля дверей зіткнувся з лісничихою, що, заклопотана, бігла з