Олена Гриб - Королева острова Мрій. Чужі береги, Олена Гриб

15.3

 

Поки я тупцювала біля дверей і докоряла собі за те, що знову забула про господиню будинку, вітер різко посилився. Повз мене пролетіла відламана гілка розміром як молоде деревце, і я зіщулилася, уявивши, як зараз тим, хто не захищений надійними кам’яними стінами.

Незважаючи на ранню пору, швидко темніло. Хмари насувалися суцільною синювато-чорною стіною, між ними проскакували неможливо яскраві блискавки, віддалений гуркіт грому змушував містян спішно ховатися, гасити печі та плити, зачиняти віконниці і протяжно бурмотіти молитви вже забутим на материку богам.

– Це кінець світу! – Лулавінь грюкнула дверима і спробувала затягнути мене всередину. – Арахлона Осяйна більше нас не захистить!

– Вже не Душогубка? – Я не збиралася докоряти, але коли зачіпають за живе, важко контролювати свою мову.

– Як можна таке казати? Королева Арахлона ніколи б не залишала нас у біді! Якби вона була жива, то втихомирила б розгніване небо!

– Просто перечекати шторм не варіант? Місто високо, його не затопить. У найгіршому випадку у вас є піраміда, туди хвилі точно не дістануть.

У Лулавінь затремтіло підборіддя, повні губи скривились як у дитини.

– Це все він винний! – Жінка подалася до мене, і від злості, що переповнювала її погляд, я відсахнулася. – Твій чаклун! Раніше такого не було! Ми жили спокійно, доки ти не притягла його! Він не людина! У нього із рота йдуть не слова!

– Жаби, чи що? У Республіці Шайлас це делікатес.

Але материковий фольклор тут не прижився. Лулавінь зиркнула на мене так, наче я особисто пригнала хмари, закрутила ураган і пускаю блискавки клацанням пальців.

– Захищаєш його? Значить, він уже забрав твою душу, – заголосила вона з надривом. – Ти пропаща.

Двері зачинилися перед моїм носом, засувка з того боку скреготнула з неприємним вереском.

– Дякую, що хоч не запропонувала мені принестись у жертву богам погоди, – пробурмотіла я досить тихо, щоб вітер заглушив слова і годувальниця не оцінила ідею. – Це гарантовано спрацювало б.

Дощ уже лив суцільним косим потоком, гілки й листя літали ніби самі собою, грім наближався, від частого гуркоту закладало вуха.

Я прикинула варіанти. Найпростіше постукати до сусідів, але не факт, що вони не забилися десь у підвал і не палять уку-ука в жертовно-заспокійливих цілях. Не варто їм заважати, страх – дуже особиста річ.

Піраміда теж недалеко, але навряд чи її залишили відкритою. Туди знесли золото, зняте зі статуй і повернуте страшному незрозумілому чаклунові. Двері зачинили. Здається, замок не повісили, але товста залізна стулка для мене заважка.

Залишалося одне: тупотіти в льох, розташований на задньому дворі. Це набагато ближче, ніж піраміда, проте там уже літали дрібні предмети на кшталт тазиків і віників, та ще й стара крива шовковиця тріснула, доки я виглядала з-за рогу. Якщо їй заманеться впасти, накриє або мене, або вхід у льох.

«Все, без паніки. Це ж не смерч. На Сонячному березі бували страшніші шторми, та ніхто особливо не боявся. Не обов’язково зариватися у землю. Треба знайти будь-яке укриття, що захистить від удару гілкою по голові. Чим поганий он той сарайчик? Він сто років простояв, ще стільки ж протримається», – нарешті до мене почали повертатися розумні думки.

І я згадала, що Айлон залишився на березі…

На щастя, це була не моя турбота.

Двері відчинились. Я ховалася від зливи, притискаючись до них спиною, тож мало не впала всередину.

– Ти чому мовчиш?! – накинувся зі звинуваченнями Ламбе. – Жити набридло?!

– Чому ви тут? – не знайшла інших питань я.

– А де мені бути? Для танців під дощем я надто старий і не жінка! Іди до хати, бо протяг!

Я переступила поріг і відразу ж почула плач Ізабелли. Годувальниця співала дитині тужливу колискову, але малій більше подобалися запальні трактирні пісні Артура, тож вона вередувала, не вгамовуючись.

– Лікарю, що відбувається?

– Грозу ніколи не бачила? Не стій біля вікон, ти нервуєш Лулавінь.

– «Принцеса півдня» пішла!

Ламбе затягнув мене у вітальню і щільно зачинив двері, відгороджуючи стривожену годувальницю від моєї проблемної персони.

– Згоден, ді Крайну закортіло покрасуватися перед Малією і прогулятися морем у дуже невдалий час, – сказав швидким шепотом. – Але це не страшно, він не розіб’є корабель знову. Не надумай ляпнути таке біля Ізабелли, бо вона розхвилюється.

– Вона ще навіть наших облич не розрізняє.

– Діти чують голос в утробі матері! – відгарикнувся лікар, і стало ясно: краще почекати з розпитуваннями. – Негативна енергія погано на них впливає. Не смій засмучувати мою дочку!

Щоб нікому не заважати, я піднялася на другий поверх і, як зразково неслухняна дівчинка, припала до вікна. Грім мене не лякав, високі дерева поряд не росли… Товсте грубе скло було міцним і каламутним, але крізь нього непогано проглядався залитий водою майдан і ніби оповита хмарами піраміда. Саме у вершину піраміди найчастіше били блискавки. Дивовижне видовище… Вони прорізали темне небо і, здавалося, виходили з іншого Всесвіту – далекого, ворожого, готового знищувати все на своєму шляху.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍