Олена Гриб - Королева острова Мрій. Чужі береги, Олена Гриб

Я притулилася лобом до прохолодної віконної рами і вдивлялася в дощ до різі в очах. Вітер почав затихати, але гроза лише набирала сили. Де-не-де на вулицю полохливо виглядали люди і відразу ж ховалися, втягнувши голову в плечі.

Я шукала серед них Айлона і не знаходила. Мені хотілося вірити, що з ним усе гаразд. І з ним, і з «Принцесою півдня»… Але думати про долю корабля було боляче, а про лаорнійця я могла розмірковувати без особливої тривоги. Ця людина ще не викарбувала свій слід у моєму житті. Він – тимчасовий елемент, що з’явився раптово і зникне, не залишивши туги.

Чергова блискавка вдарила в піраміду, і над майданом помітно посвітлішало. Хмари розійшлися, у просвіт хлинуло сонце, залило все сліпучим сяйвом, відбилося від вимитої зливою плитки, блиснуло в кожній калюжці, пробігло швидкими струмками, метнулося до будинків, але зупинилося на межі бруківки, ніби розділивши місто на дві частини. В одній, чистій і ясній, синіло небо і піднімалася пара від мокрої землі. В іншій, затіненій темним покровом, лив дощ, розбризкуючи бруд до рівня вікон, і вив вітер, жбурляючи сміття вздовж вулиці.

«Щось назріває», – похмуро подумала я, бо останнім часом зміни зовсім не тішили. Відчинила вікно, щоб прислухатися до напевно інформативного гомону сусідів, упіймала віяло принесених із даху крапель і помітила Айлона.

Він стрімко йшов від набережної. Дивився прямо перед собою, але примудрявся безпомилково переступати обламані гілки та нанесені струмками мілкі загати. Дощ відскакував від його обладунків густою мрякою, і здавалося, що лаорнієць оточений туманом.

Айлон вийшов на майдан, повернув голову до мого вікна.

«Ходи сюди», – прочитала я в його погляді, але він не чекав мене – кинувся під сонце без зволікання. Як тільки пряме проміння торкнулося його тіла, за пірамідою спалахнула заграва.

Лаорнієць обернувся, його губи ворухнулися.

«Я чекаю», – казав він.

А може: «Сиди там і не рипайся»…

Я вибігла надвір якраз вчасно, щоб побачити, як із-за піраміди з’являються воїни в повному бойовому обладунку. Високі, закриті металом з ніг до голови, обвішані холодною зброєю як дебютантки мереживами, вони виходили один за одним і шикувались у шеренгу перед Айлоном.

Ні, перед повелителем… Всього десятеро, але кожен із них мав вигляд генерала, за спиною якого чекає багатотисячна армія.

Коли останній із прибулих зайняв своє місце, вони всі злагоджено вклонились, і лаорнієць відповів тим самим. Потім один із воїнів підійшов до нього, простягаючи чорний шолом із білим пір’ям, що з’явився ніби з нізвідки.

Айлон взяв його із дивовижною шанобливістю, сказав щось різкою гортанною мовою і повернувся до мене та містян, що нерішуче перетоптувалися за межею сонячного кола, але не могли перебороти допитливість.

– Привітайся з тими, хто захищатиме кордони твого королівства, Вайоло лін Артен, – проголосив урочисто.

Я зуміла пробурмотіти злякане «Емм, привіт» і вклонитися на їхній манер – під кутом у дев’яносто градусів, із притиснутою до серця рукою. Гадаю, це справило гарне враження, бо десятеро в обладунках злагоджено стукнули себе в груди, й майданом пронісся металевий дзвін.

– Ти зробила правильний вибір, моя королево, – тихо сказав Айлон, коли я повільно, стежачи за виразом свого обличчя і намагаючись не підгрібати ногами бруд, підійшла ближче.

Триматися гідно заважала вода, що стікала з волосся і заливала очі. Одяг промок наскрізь, став важким і незручним, на взуття налипли залишки переспілих фруктів і пісок, до подолу чіплялося пухнасте насіння сонцельків.

– Я можу виконувати функції прем’єр-міністра, – прошепотіла я у відповідь. – Королеву ми тобі підберемо з нащадків Лаорнії.

– Слова міністрів нічого не варті, – серйозно заперечив Айлон. – У твоєму світі інакше? Не вірю. Лише королева може говорити від імені короля. Для тебе це честь, дикунко. Прийми з гідністю свою долю. – Він одягнув шолом і подав мені руку. – Ходімо зі мною, я покажу тобі Ельхарію.

– Я можу хоча б переодягтися?

– Так, це було б непогано. Стривай… Так краще?

Я хитнулася від несподіванки під вагою золота, що з’явилося на моїй голові, шиї, плечах та руках. Навіть у мокрому волоссі плуталися грубо викувані ланцюжки! Я ніби обібрала стародавню ювелірну крамницю, причому не здогадалася взяти мішок.

– Занадто багато… – Плетіння смикало пасма від кожного руху, товсті браслети нагадували кайдани, нагрудна прикраса могла замінити обладунок, персні заважали нормально ворушити пальцями. – Це важко.

– Я не обіцяв, що буде легко. – Айлон стиснув мою руку підбадьорливим жестом. – Потім вибереш щось інше, а поки що ходімо правити. Урлуки нудилися на самоті десять тисяч років, їм не терпиться повернутися до активного життя.

– А хіба… – Я осіклася, щоб не питати про наболіле.

– У них був час. – Лаорнієць легко здогадався, про що йдеться. – Вони чекали б мене вічно. Я їх створив, дикунко. Але ти, звісно, мені не повіриш, доки не побачиш усе на власні очі.

Ми піднялися на піраміду. Йшли досить повільно, щоб я не впала на пів дорозі, але Айлона не влаштовувало навіть моє сопіння.