В'ячеслав Васильченко - Tattoo. Читання по очах

«греко-римського». Невисокий і міцний. Із широкими плечима. Коли побачив «гостей», упав у ступор «середньої тяжкості».

– Я ж попереджав, – сказав Лисиця напівшепотом, подавшись уперед.

Сержант зброю не ховав. І стежив з готовністю «номер один».

– Це ви від Олени? – сяк-так вичавив широкоокий капітан. – Такі… І справді маскарад. Документи дайте.

Богдан зняв рукавички, оголивши білі руки. Дістав із «ARMANI» паспорт. Простягнув. Марченко зі своєю ксивою став у чергу.

Дорохін подивився в документ і кілька разів кинув оком на власника. Недовіра з обличчя не зникала. Хоча то могла бути й обережність. Професійне.

Ігор теж відсипав офіційної інфи про себе. Дорохін придивлявся так само уважно. У цього теж багато сховано під «бутафорією».

– Добре. Ходімо!

Повів «процесію» на третій поверх.

Увечері коридори порожні. Основна «руханка» цими «внутрішніми магістралями» припадає на робочий час.

Зайшли до кабінету. Спартанці тут і ремонт робили, і меблі вибирали. В комісійному. Ще за радянських часів. І торгувалися довго й нудно.

– Сідайте, – показав капітан. – Мене звати Ельдар. Батьки назвали на честь Рязанова. Дуже його фільми люблять. А ви Ігор і Богдан. Я правильно запам’ятав?

Журналісти підтвердили.

– Поставлю чай, а ви починайте по порядку.

– А зелений є? – нескромно поцікавився професор.

– Тільки чорний, – сумно відповів Ельдар.

– Не-хай…

Богданові справді хотілося зеленого чаю. Але, зрозумів, не цього разу.

Капітан увімкнув чайник. Лисиця стартував. Почав з Кречета. Далі – усе, як і було: Шрек, Приймак, Хом’як, Термінатор, Метальник…

– Зада-а-а-ачка, – видихнув Дорохін, коли Богдан розіклав усе на полиці. – То ви думаєте, що сьогодні він точно не висунеться?

– Не повинен, – почав пояснювати Лисиця. – Вони щойно переїхали сюди. Поки обживуться. А йому треба знайти саме «потрібного» майстра. Пропоную попередити всіх татуювальників про можливість такого «візиту». Але насамперед тих, хто має зачіску «дулька».

– Ого! – присвиснув Доронін. – Тільки тих, хто працює офіційно? Чи… Усіх ми все одно не вирахуємо. А з тими зачісками…

– Він не піде до «підпільних», – підключився Ігор. – Навіщо? У двох попередніх випадках так не було. Ішов у салони. Навіщо щось вигадувати? Схема вже відпрацьована. У багатьох студіях є черги. Він, може, вже записався. У журналах Кречета і Піменова він фігурував як Чевченко Андрій Миколайович. Ну, косив під Шеву. Треба всіх попередити. Хоча може цю фішку й поміняти. І якщо до когось прийде людина специфічної зовнішності, нехай семафорить вам. Але тут важливо не злякати. Його треба брати на гарячому. Бо з доказами можуть виникнути проблеми. Він убиватиме тільки після тату.

– А якщо злякають? – підкинув слушне Дорохін.

– Він усе одно має зробити тату, – гнув свою лінію професор. – Піде до іншого.

– Ясно. Причепимо «хвоста», – діловито мовив капітан. – Наше топтання плюс уважність татухарів. Гм… Має вийти.

– А я думаю, що татуювальників попереджати не треба, – засвітив свою ідею Марченко. – Можемо нашкодити. Або точно злякати. Краще тільки випасати. Все одно прийде до майстра.

– А якщо він змінить зовнішність? – «ударив контраргументом» капітан. – Не ви одні такі розумні.

– Правильно! – підтримав Лисиця. – Так ризик іще більший. Можна реально в халепу вскочити. А після третього тату він узагалі може зникнути. Повернеться додому. Він же син вождя.

– Такою фантастикою це відгонить, – криво посміхнувся Дорохін. Він підвівся й почав розливати окріп у чашки, звідки звисали ярлики від пакетиків «Askold». – Тату. Плем’я. Вожді. Нереально. – Окріп заповнив три однакові чашки з яскравими золотистими візерунками. – У нас тут убивства серйозніші. Там зарізали. Там застрелити. Там узагалі розчленили. Без обрядів. По-простому. Донбас. Край суворих людей. Роботяг… Добре. Зробимо так. І попередимо, і стежити пошлемо. Але – вже завтра.

– Не налажаєм?[191] – поцікавився Ігор.

– За моїми підрахунками, він може «вийти на полювання» завтра, – мовив Богдан, підсовуючи до себе блюдечко з гарячою чашкою. – Завтра у них вихідний. Усе сходиться.

– Сповіщати треба почати із самого ранку, – став «навчати життю» капітана донкор.

– Почнемо з найранішого ранку, – спробував показати офіцер, «хто тут начальник, а хто й…». – І одразу ж людинку кину. Хай слідом топчеться.

– При таких розкладах «клієнт» соплі не жуватиме, – відпив чаю Марченко і поморщився: гаряче! – Поки наб’ють малюнок. Поки почне заживати. А післязавтра в нього знов виступ. Гм… Поспішатиме. Значить, точно завтра.

– Поспішатиме, але поволі, – запустив «розумність» професор. – Коли майже все зроблено, обережність помножиться на вісім. Я б зробив так само. Треба бути суперуважними. І обережними. Тривожно мені. Боюся.

– Та перебільшуєте ви, – дихнув холодом Дорохін. – Не такий великий геній він, цей ваш «клієнт»… Добре. Ходімо спати. А завтра раненько й розпочнемо. Ви зараз куди? До друзів чи в готель?

– У готель, – відповів Марченко. – Який тут і нормальний, і недорогий?

– Гм, – задумався Дорохін. – Можна в «Слов’янський». Це майже поруч. Ось карта, – показав на стіну. – Пішли покажу… А може, до мене б поїхали? – Зупинився. – Дружина зараз у тещі. Місця вистачить.

– Та ні, – заперечив Лисиця. – Ми до готелів звикли.

– Ну, дивіться. А то б разом.

– Дякуємо! – відповів Ігор. – Поїдемо до «Слов’янського». А раненько чекатимемо вашого дзвінка. Щоб зразу до роботи. Запишіть наші мобільні.

Дорохін забив до свого телефону.

– А де у вас туалет? – запитав Лисиця. – Треба б оцю бутафорію скинути.

– Ходімо!

Зайшли до вбитого приміщення. Фу! Ледь не вивернуло. Таке амбре будь-кого в спокої не залишить. Хіба що бувалих. Але… На те вони й бувалі. Тут. Схоже, таємний повелитель цієї клоаки таки не знав, чим «добре» відрізняється від «погано». А шкода.

Дорохін зібрався попрощатися. Але Богдан його гальмонув:

– А нас випустять?

– Нащо? – серйозно здивувався офіцер. – У нас камери вільні є. Економ-класу. Хлопці знайдуть. І в готель не треба їхати. Гроші «вдома» залишите.

– Ага-ага, – закивав донкор єхидним фейсом.

– Жарту-у-у-ю, – задоволено протяг Дорохін. Він потиснув «нишпоркам» руки й пішов («натомився, аж падаю»).

«Актори погорілого театру» взялися до роботи. Стали повертатися до себе колишніх. Робили це швидко. Згадали «інструкції» чаклунки Мінфери – і за кілька хвилин старанної роботи таки позбулися чужого. Ого! А так і справді краще. Ніби знову народився. І «негр», пардон, «афроамериканець», хоч і з європеоїдним обличчям, на тебе з дзеркала вже не дивиться. Усміхається звичний красунчик. Кайф!

Розділ 41. Ті-хто-бажають-нам-добра

Готель «Слов’янський» мав цікаву адресу – «1-ша Слов’янська 2-га». Капітан Дорохін дорогу пояснив зрозуміло. Наче педагог із двадцятилітнім стажем. Ігор потім «прикинув» уже на своїй карті. Лисиця підсвічував телефоном. Маршрут накреслили чіткий. На манівці не зіб’єшся.

І – дісталися без проблем.

Світло-зелена чотириповерхова будівля з білими вікнами й такими ж дизайнерськими вставками підсвічувалася стилізованими під старовину ліхтарями. Віяло затишком. Спокоєм. «Домашністю». Здається, зараз вийде з поблизької рослинності натомлений за день ліхтарник, підставить стару драбину й полізе. Засвічувати ще один стовп. Але пластикові вікна й ринви разом із закордонними автомобілями на парковці повертали до ХХІ століття. Не завадила це зробити й велика назва готелю, написана над входом уставними[192] кириличними літерами. Із відгомоном унціалу[193].

Машину лишили на парковці. Прихопили речі й подалися заселятися.

На рецепції – приваблива руденька адміністраторка. Саме говорила по телефону.

Хоча… Для Богдана зараз існувала тільки одна-єдина жінка. І звали її не Єва.

Побачивши новеньких, руденька без роздумів поклала трубку й усім виглядом промовила: «Я до ваших послуг». Вишкіл. Потроху вчаться. Про двомісні номери відповіла позитивно. Це добре. Таке обом сподобалось.

Номер на третьому поверсі невеликий, але нормальний. Вистачить усього, щоб перебути ніч. А пощастить – то й виспатись. Чи, може, це ілюзії? І вояж до Луганська так швидко не закінчиться? «Побачимо», – казав сліпий.

– А мені не віриться, що ми за крок до відповіді на всі питання, – сказав Лисиця і влігся на ліжко. Не таке круте, як у «Містралі». Відчув одразу.

– Може, й не на всі, але на багато. – Марченко мав менше оптимізму. Почав