Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс

— Не в цьому випадку.

— Що ви маєте на увазі?

— А те я маю на увазі, пан-Ламіє, що вбивство відбулося, але поліція (ні місцева, ні загальна Гегемонії) не знають про нього і їхня юрисдикція на нього не поширюється.

— Це неможливо, — повторила я. За вікном у канал разом із іржавою мжичкою сипалися іскри промислового електрозварювання. — Поясніть.

— Убивство відбулося поза Мережею, поза Протекторатом. Місцевих органів влади там не існує.

У цьому вже прочитувалася певна логіка. Свого роду. З іншого боку, хоч убийте, я не розуміла, про що він говорив. Навіть на загумінкових планетах та в колоніальних світах існують поліцейські. На борту якогось зорельота? Еге ж. Це сфера відповідальності Міжзоряного транспортного управління.

— Зрозуміла. — У мене вже кілька тижнів були самі лише гульки. — Давайте вже, діліться подробицями.

— Але ж ця розмова все одно вважатиметься конфіденційною, навіть якщо ви не візьметеся за цю справу?

— Абсолютно.

— І якщо ви її візьмете, то звітуватимете тільки переді мною?

— Аякже.

Мій майбутній клієнт завагався і потер тендітними пальцями підборіддя.

— Згода, — нарешті проказав він.

— Можете почати від самого початку. Кого вбили?

Джонні вирівнявся, ніби уважний школяр. У його щирості можна було не сумніватися.

— Мене.

На те, щоби вивудити з нього всю історію від початку і до кінця, пішло десять хвилин. Коли він скінчив, я вже не вважала його божевільним. Божевільною була я. Бо збиралася взяти цю справу.

Джонні — а його справжнє ім’я виявилося шифром із цифр, букв і їхніх груп, довших від моєї руки, — був кібридом.

Про кібридів мені доводилося чути. А кому ні? Колись навіть обізвала кібридом свого першого чоловіка. Але я ніколи не думала, що сидітиму зі справжнім таким в одній кімнаті. Чи вважатиму його достобіса привабливим.

Джонні був Штінтом — штучним інтелектом. Його свідомість, чи то его (називайте її, як вам заманеться) плавала собі десь у базовій площині мегаінфосфери ТехноКорду. Подібно до всіх інших, окрім хіба що чинної виконавчої директриси Сенату та сміттярів Штінтів, я уявлення не мала, де знаходиться той ТехноКорд. Штучні інтелекти мирним шляхом позбулися людського контролю понад три століття тому (задовго до мого народження) і хоча й надалі служили Гегемонії в ролі дорадників Речі Спільної, контролерів усіх інфосфер, вряди-годи користаючись своїми прогностичними здібностями, щоби упереджувати значні наші помилки або стихійні лиха. І тим не менш у цілому ТехноКорд вів своє власне незбагненне і цілковито нелюдське життя, нікого в нього не втаємничуючи.

Мені це здавалося справедливим.

Зазвичай люди і штучні інтелекти перетиналися в інфосфері. У разі потреби вони здатні генерувати інтерактивну голограму. Пам’ятаю, під час церемонії інкорпорації Мауї-Заповітної до складу Гегемонії та підписання договору посланці від ТехноКорду підозріло нагадували стару зірку голоматографа Тайрона Батвейта.

А от кібриди — це геть інша справа. Виготовлені з людського генетичного матеріалу, вони набагато людяніші зовні та в очевидній поведінці, навіть у порівнянні з тими самими андроїдами. Відповідно до угод між ТехноКордом та Гегемонією, кібриди існували у вкрай обмеженій кількості.

Я поглянула на Джонні. З погляду Штінту, прекрасне тіло та інтригуюча особистість, що сиділи навпроти мене за столом, напевно, вважалися банальним придатком, об’єктом дистанційного управління, трошки складнішим, але все ж таки не важливішим від десятків тисяч інших сенсорів, маніпуляторів, автономних одиниць або ж решти об’єктів, якими будь-який штучний інтелект міг скористатися впродовж робочого дня. І виведення з експлуатації такого «джонні» навряд чи б його збентежило сильніше, ніж мене процедура манікюру.

«Боже, ну й марнотратники ж», — спало мені на думку.

— Отже, кібрид?

— Так. Ліцензований. У мене віза користувача Всемережжя.

— Добре, — почула я себе ніби зі сторони. — Значить, хтось… убив вашого кібрида і тепер ви хочете, щоби я з’ясувала, хто саме?

— Ні. — Він мав каштанові кучері з рудим відблиском. Так само, як і акцент, зачіска мене спантеличувала. Чомусь вона здавалася архаїчною, але я точно десь її вже бачила раніше. — Убили не просто моє тіло. Нападник убив самого мене.

— Вас?

— Так.

— Вас… як сам штучний інтелект?

— Точнісінько.

Я нічого не розуміла. Штінти не вмирають. Принаймні в Мережі про таке ніколи не чули.

— Не розумію, — зізналася я.

Джонні кивнув.

— На відміну від людської особистості, яку можна… наскільки я розумію, принаймні так склався консенсус… вмертвити, існування моєї власної свідомості припинити неможливо. Однак у результаті нападу відбулося… так би мовити, переривання, і попри те, що мені доступний… скажемо так, дублікат спогадів, особистості тощо, відбулася втрата даних. Деяка інформація була знищена під час нападу. І от саме в цьому значенні нападник вчинив убивство.

— Зрозуміло. — Я збрехала. Перевела подих. — Ну, а влада у штучних інтелектів?.. Якщо така існує… Або кіберполіція Гегемонії? Хіба не до них потрібно було би звертатися?

— З особистих причин не можу, — відповів мені привабливий молодик, якого я намагалася сприймати як кібрида. — Важливо… навіть необхідно… щоби я обійшовся без консультацій із цими джерелами.

У мене від здивування піднялася брова. Він говорив, наче був моїм пересічним клієнтом.

— Запевняю вас, — правив він далі, — йдеться не про порушення закону чи етичних норм. Просто це… трохи ніяково для мене особисто в аспекті, який я не можу пояснити.

Я склала руки на грудях.

— Послухайте, Джонні. Це дуже недоладна байка. Ну, я маю на увазі, що мушу вірити вам на слово в тому, що ви кібрид. Із власного досвіду можу припустити, що ви просто шахрай.

Вираз обличчя молодика ураз набув здивованого виразу.

— Я про це не думав. Як мені довести, що я той, за кого себе видаю?

— Переведіть мільйон марок на мій поточний рахунок, — навіть не завагалася я, — у «ТрансМережевому банку».

Джонні всміхнувся. Тієї самої миті задзвонив мій телефон, і з його екрану сколошканий чоловік на фоні коду «ТрансМережі» проказав:

— Перепрошую, пан-Ламіє, але ми хотіли поцікавитися, чи… е-е… враховуючи розмір вашого депозиту, ви не хотіли би поговорити про умови зберігання довготермінових вкладів або взаємні гарантовані можливості на ринку?

— Потім, — відрізала я.

Банківський робітник кивнув і зник.

— Це могла бути і симуляція, — зауважила я.

— Так, — усмішка Джонні була приємною, — але навіть у такому разі цього цілком досить для того, щоб удовольнити вашу цікавість.

— Не обов’язково.

Він здвигнув плечима.

— Якщо припустити, що я справді той, за кого себе видаю, то візьметеся ви за справу чи ні?

— Угу, — зітхнула я. — Мої розцінки менші від мільйона марок. П’ятсот на день плюс витрати.

Кібрид кивнув.

— То це значить вашу згоду?

Я підвелася, надягла капелюха і зняла стареньке пальто з вішалки біля вікна. Схилилася над нижньою