Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс

Вони майже доїли вечерю, коли сутінь, що була навалилася на вікна, прояснішала і зникла наче за помахом руки. Консул розвернувся на своєму сидінні і побачив, як несподівано об’явилося сонце, заливши кабіну незбагненним золотим світлом.

Усі разом видихнули. Здавалося, що темрява остаточно запанувала кілька годин тому, але зараз, коли вони піднялися над морем хмар, понад яким стримів острів гірського пасма, їх почастував неперевершений захід сонця. Небо Гіперіона погустішало від сизого світла дня до бездонної барви ляпіс-лазурового надвечір’я, в червоно-золотому промінні якого займалися вежі хмар та величні вершини льоду й гірської породи. Консул озирнувся. Його друзі-прочани, котрі якоїсь півхвилини тому здавалися сірими та дрібними у тьмяній гондолі, тепер блищали в золоті призахідного сонця.

Мартін Силен підніс свій келих:

— Богом клянуся, отак уже ліпше.

Консул поглянув угору на їхній маршрут — масивний кабель, який далеко попереду тоншав до вузенької ниточки, а потім зникав поготів. На маківці за кілька кілометрів від них золоте світло іскрилося на наступній опорі.

— Сто дев’яносто два пілони, — наспівуючи голосом гіда-зануди, правив далі Силен. — Кожен пілон виготовлений із дюралевого сплаву й армованого вуглецю та підноситься на висоту вісімдесяти трьох метрів.

— Мабуть, ми високо, — тихо промовила Ламія.

— Найвища точка дев’яностошестикілометрової траси канатної дороги знаходиться над вершиною гори Драйден[161], п’ятого найвищого піка хребта Вуздечка заввишки дев’ять тисяч двісті сорок шість метрів, — бубнив далі Мартін Силен.

— Кабіна герметична, — обвівши поглядом інтер’єр гондоли, заявив полковник Кассад. — Я відчув зміни якийсь час тому.

— Гляньте-но, — знову почулося від Ламії.

Сонце вже довгенько спочивало на горизонтальній лінії хмар. А тепер закотилося під неї, підпаливши знизу надра грозяного оболока та розкидавши бучні кольори по всьому західному краю світу. Снігові карнизи та глазур льоду ясніли по західній стіні хребта, що височів на добрий кілометр понад гондолою канатки. На все темнішому склепінні неба загорілися кілька яскравих зірок.

Консул повернувся до Брон Ламії:

— Чому б вам зараз не розказати свою історію, пан-Ламіє? Перед Твердинею нам би ще потім не завадило відіспатися.

Жінка допила рештки свого вина.

— Усі хочуть слухати історію зараз?

У рожевуватому присмерку кивнули майже всі голови. Мартін Силен здвигнув плечима.

— Гаразд, — погодилася Ламія, поставила долі порожній келих, підтягнула ноги на ослінчик, обгорнувши коліна руками, і розпочала свою оповідь.

Оповідь детектива:

Довге прощання[162]

Я знала, що справа стане особливою, щойно він ввійшов у мій кабінет. Він був прекрасний. Не жіночний, ні «мазунчик» за стандартами моделей-чоловіків, зірок ГТБ, а просто прекрасний…

Маленький, не вищий від мене, при тому, що народилася та виросла я на Лузі з його гравітацією в 1,3 рази сильнішою, ніж на Старій Землі. Вже за секунду він беззастережно виказав, що не місцевий — надто хороші пропорції для його компактного тіла за критеріями Мережі, атлетичний, хоча й худий. Обличчя — етюд із вивчення цілеспрямованого завзяття: низький лоб, гострі вилиці, охайний ніс, тверде підборіддя і широкі вуста, в яких угадувалися чуттєвість та домішки впертості. Очі великі, карі. Здавалося, йому ще немає тридцяти стандартних років.

Зрозумійте мене, я не займалася його класифікуванням тієї ж самої миті, коли він зайшов. Першим я подумала: «Це клієнт?» А другим: «Дідько, який же прекрасний хлопець!»

— Пан-Ламіє?

— Ага.

— Пан-Брон Ламіє із «Всемережних розслідувань»?

— Ага.

Він озирнувся, ніби не зовсім мені повірив. Я розуміла цей погляд. Мій кабінет знаходиться на двадцять третьому рівні старого промислового вулика в секторі Старих копанок району Залізної Свині на Лузі. У мене три великі вікна, що виходять на технологічний канал номер дев’ять, де завжди темно і мжичить через значне протікання фільтру на верхніх рівнях вулика. Краєвид переважно складається із покинутих автоматичних доків та проіржавілих швелерів.

До біса! Це дешево. А більшість моєї клієнтури переважно телефонує, а не приходить з особистим візитом.

— Можна присісти? — запитав він, очевидно вдоволений думкою про те, що справжнє детективне бюро мало квартирувати в такій дірі.

— Звісно, — махнула я йому на стілець, — пан-… е-е?..

— Джонні, — відповів він.

Як на мене, він не належав до того типу людей, котрі обходяться самим іменем. Грошима від нього так і пахло. Тут мався на увазі навіть не одяг (а він хоч і носив сіро-чорний костюм вільного крою, та з тканини кращої якості від середньостатистичної) — мене просто не відпускало відчуття, що хлопцю класу не позичати. З акцентом також у мене не складалося. Я досить добре орієнтуюся в діалектах (професія зобов’язує), але ніяк не могла визначити його рідну планету, не кажучи вже про конкретний регіон.

— Чим я вам можу зарадити, Джонні? — і я показала пляшку шотландського віскі, яку збиралася ховати в момент, коли він увійшов.

Друже-Джонні похитав головою. Можливо, він подумав, що я пропоную йому хильнути прямо з шийки. Та хай йому чорт, в мені класу теж хоч греблю гати: і за диспенсером води стоять пластикові чашки.

— Пан-Ламіє, — промовив він зі своїм вишуканим акцентом, який і досі вислизав од мене, — мені потрібен детектив.

— Так це і є моя робота.

Він замовк на мить. Соромився. Багато клієнтів вагаються, перш ніж пояснити суть справи. Не дивно. Дев’яносто п’ять відсотків замовлень пов’язані з розлученнями та іншими побутовими негараздами. Я дала йому час зібратися з думками.

— Питання досить делікатне, — нарешті спромігся він.

— А як же, пан-… е-е, Джонні, більшість моїх замовлень вписуються в цю категорію. Я маю зобов’язання перед УніМережею, а все, що стосується моєї клієнтури, регулюється дією закону «Про захист прав особистості». Геть усе конфіденційне. Навіть той факт, що ми зараз спілкуємося з вами. Навіть якщо ви передумаєте мене наймати. — Типова дурня, оскільки при бажанні правоохоронці могли покопатися в моїх справах у будь-який зручний для них момент. Проте я відчувала, що цьому хлопцеві необхідно було дати розслабитися. Господи, який же він був прекрасний.

— Ага, — кивнув він і ще раз озирнувся, а потім подався вперед. — Пан-Ламіє, мені потрібно, щоби ви розслідували вбивство.

А от це вже цікаво. До цього я сиділа, відкинувшись назад на стільці та закинувши ноги на стіл. Тепер же мусила випростатися і нахилитися ближче до нього.

— Убивство? Ви впевнені? А як же органи?

— Вони тут ні до чого.

— Так не буває, — промовила я, занепавши духом від того, що маю справу з недоумком, а не клієнтом. — Приховування вбивства від представників влади заборонено законом. — А сама тим часом подумала: «То ти в нас убивця, Джонику?»

Він усміхнувся і похитав