Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс

З протилежного краю причалу до них помахав Кассад, і вони знесли багаж з мовчазного буєра. Ніхто не озирнувся.

— Порожньо? — ще звіддаля крикнула полковникові Ламія. Плащ Кассада ще й зараз світлішав, виходячи з сіро-чорного режиму хамелеона.

— Порожньо.

— Тіла?

— Відсутні. — Кассад повернувся до Сола і Консула: — Ви забрали речі з камбуза?

Обидва чоловіки кивнули.

— Які ще речі? — поцікавився Мартін Силен.

— Тижневий запас їжі, — пояснив полковник, задерши голову та видивляючись станцію канатки. На згині його руки Консул уперше помітив довгу штурмову гвинтівку, яку ледве можна було роздивитися під плащем. — Звідки нам знати, чи зможемо ми десь далі поповнювати запаси їжі.

«Хтозна, чи ми взагалі лишатимемося живі через тиждень», — і собі подумалося Консулу. У відповідь він промовчав.

Усе своє збіжжя вони перенесли на станцію за дві ходки. У відкритих вікнах та розбитих куполах похмурих будинків свистів вітер. Під час другого заходу Консул ніс Мастінів куб Мебіуса з однієї сторони, а з протилежної важко хекав та сопів Лінар Гойт.

— Навіщо ми беремо з собою ерга? — хапав повітря ротом Гойт, коли вони дісталися перших щаблів металевих сходів, що вели на станцію, вкриту пасмугами та плямами іржі, ніби помаранчевим лишайником.

— Не знаю, — відповів йому Консул, що й сам ухоркався по дорозі.

Із платформи їм було далеко видно Трав’яне море. Буєр із зарифленими вітрилами лишався похмурим та позбавленим усіх ознак життя на тому самому місці, де вони його й покинули. Над степом раз по раз зривався сніговий шквал, створюючи ілюзію білих бурунів над численним билинням різнотрав’я.

— Заносьте все до кабіни, — скомандував Кассад, — а я подивлюся, чи можна запустити ходову онде з пульта оператора.

— Хіба тут усе не автоматичне? — здивувався Мартін Силен, чия крихітна голова майже губилася в густому хутрі шуби. — Не як буєр?

— Навряд чи, — засумнівався полковник. — Ворушіться, стартером я займуся сам.

— А якщо він рушить без тебе? — вже навздогін крикнула йому Ламія.

— Не рушить.

Усередині в кабіні було холодно і голо, якщо не брати до уваги металевих лав у передньому купе та дюжини шерехатих ослінчиків у меншому, задньому відсіку. Сама гондола виявилася чималою, щонайменше метрів вісім завдовжки та п’ять завширшки. Секції відокремлювалися одна від одної металевою переділкою з отвором, але не дверима. У кормовому купе один куток займав невеличкий умивальник. По периметру носовий відсік мав вікна, що піднімалися під самий дах від рівня пояса.

Прочани згромадили свій багаж посеред широкої кабіни і пританцьовували навколо нього, махаючи руками та роблячи інші рухи, аби зігрітися. Мартін Силен розлігся в повен зріст на лаві, вигулькуючи зі своїх хутер тільки ногами та головою.

— Я, блін, забувся, — проказав він, — де в цій хріновині вмикається опалення?

Консул поглянув на темні панелі освітлення.

— Тут усе живиться від електрики. Ввімкнеться саме, коли полковник запустить канатку.

— Якщо полковник запустить канатку, — виправив його Силен.

Сол Вайнтрауб поміняв Рахілі підгузок і тепер знову загорнув її в термокостюм для немовлят та заколисував у руках.

— Цілком очевидно, що я тут ніколи не бував, — промовив він. — А ви, джентльмени?

— Ага, — буркнув поет.

— Ні, — мотнув головою Консул. — Але я бачив фотографії канатки.

— Кассад розповідав, що він цим шляхом повертався до Кітса, — озвалася Брон Ламія з іншого купе.

— Мені здається… — почав був Сол Вайнтрауб, але його перебило страшне скреготіння зубчастих коліс та різкий крен кабіни, що запаморочливо гойднулася, провиснувши на кабелі, який раптом почав свій рух. Усі побігли до вікон на стороні гондоли, яка примикала до платформи.

Кассад іще раніше заніс свій багаж разом з усіма, ще до того, як піднявся високою драбиною до пульта оператора. І тепер він вискочив з операторської, сковзнув униз довжелезною драбиною і дременув до кабіни, яка вже покидала зону посадки на платформі.

— Не встигне, — прошепотів отець Гойт.

Останні десять метрів Федман Кассад нісся із неправдоподібною швидкістю, перебираючи неймовірно довгими ногами, немовбито карикатурний персонаж із мультфільму.

Кабіна вже зісковзнула з напрямної рейки біля платформи, і між ними розчахнулося скельне провалля завглибшки вісім метрів. Поверхню платформи вкривав лід. А Кассад продовжував летіти вперед повним ходом, коли кабіна вже відчалила від станції.

— Нумо давай! — заверещала Ламія. Решта підхопила її крик.

Консул поглянув на льодяний кожух, який вкривав кабель, а тепер тріскався і злущувався з нього, відступаючи перед кабіною. Він озирнувся. Надто велика відстань. Кассадові нізащо не перестрибнути.

Коли полковник добіг до краю платформи, він пересувався з нелюдською швидкістю. І Консулові вдруге згадався ягуар зі Старої Землі, якого він бачив у зоопарку на Лузі. Він майже очікував побачити, як військовик підслизається на ожеледі, горизонтально випростуючи ноги, та мовчки падає на засніжені брили внизу. Натомість Кассад, здавалося, завис на невизначену мить, простягнувши довгі руки, із розвіяним позаду плащем. Чоловік зник за кабіною.

Пролунав глухий удар, після якого цілу довгу хвилину ніхто нічого не казав і не ворушився. Гондола вже перебувала на висоті сорока метрів і підбиралася до першої опори. За секунду на куті кабіни об’явився Кассад, котрий підтягувався та чіплявся за крижані виямки та виступи на металі. Брон Ламія настіж розчинила двері, і десять рук помогли втягнути полковника досередини.

— Слава Богу, — проказав отець Гойт.

Полковник глибоко зітхнув і понуро всміхнувся.

— Аварійний блокіратор. Довелося його підважувати лантухом піску. Не хотілося вертати кабіну назад для спроби номер два.

Мартін Силен тицьнув на опору, яка швидко наближалася, і хмарну стелю за нею. Кабель тікав угору в небуття.

— Подобається нам чи ні, а ми вже перетинаємо гірський хребет.

— І довго триватиме цей перехід? — поцікавився Гойт.

— Дванадцять годин. Можливо, трошки менше. Інколи операторам доводиться зупиняти кабіни, щоби перечекати сильний вітер або значне намерзання.

— Ми в цій подорожі не зупинятимемося, — зауважив Кассад.

— Хіба що кабель десь обірветься, — міркував далі поет. — Або ще десь застрягнемо.

— Рота закрий, — гаркнула Ламія. — Може, підігріти вечерю?

— Погляньте, — раптом озвався Консул.

Вони підійшли до передніх вікон. Гондола вже піднялася на сто метрів вище останнього брунатного схилу відніг. У кількох кілометрах унизу та позаду вони востаннє поглянули на станцію, на покинуті халупи Спочинку Пілігрима та нерухомий буєр.

А потім їх огорнули сніг і стужавілі хмари.

* * *

Нормальної можливості приготувати їжу в кабіні не було. Але в кормовій переділці пощастило знайти маленький холодильник і мікрохвильовку для підігріву. Оперуючи запасами різного м’яса та овочів, що походили з корабельного камбуза, Ламія з Вайнтраубом навіть зкуховарили стерпне рагу. Мартін Силен покопався в пляшках вина, які прихопив із собою на «Бенаресі»