Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс

шухлядою і поклала до кишені батьківський пістолет.

— Гайда, — сказала я.

— Ходімте, — погодився Джонні. — Тільки куди?

— Хочу подивитися на місце, де вас убили.

Поширений стереотип, що уродженці Луза терпіти не можуть, коли доводиться полишати Вулик, бо, мовляв, їх одразу вражає напад агорафобії, якщо вони потрапляють у місце, просторіше від торговельно-розважального центру. А правда в тому, що більшість своїх справ мені доводиться робити… в іншосвітті, позаяк походять вони… з іншосвіття. Для початку це всякі дармоїди, що уникають систем стеження під час користування мережею телепортів і змінюють особистість для того, щоби розпочати життя з чистого аркуша. Пошуки дружин-фліртувальниць, яким здається, що побачення на іншій планеті порятує їх від викриття. Зниклі діти і пропащі батьки.

Та щойно ми покинули ворота телепорту з Анфілади Залізної Свині, то я не тільки здивувалася, а й завагалася, чи йти далі. Ми потрапили на порожнє кам’яне плато, яке, здавалося, тягнулося до нескінченності. І якщо не брати до уваги бронзовий прямокутник порталу за нами, ніде не було видно й сліду цивілізації. У повітрі тхнуло несвіжими яйцями. Небо здавалося перекинутим казанком жовто-бурої барви, наповненим нудотного виду хмарами. Земля навколо вся полущилася і мала сірий колір за повної відсутності ознак життя. Навіть лишайників. Я уявити не могла, наскільки далеко від нас обрій, але відчувалося, що ми високо та бачимо на дуже значну відстань. І попри все не могли роздивитися ані дерев, ані кущів, ані тварин.

— Де ми в біса знаходимося? — спитала я, адже була впевнена, що знаю всі планети Мережі.

— Мадг’я, — відповів Джонні, в чиїх вустах ця назва прозвучала якось по особливому бридко та неприємно.

— Уперше чую, — заявила я, поклавши руку в кишеню, де намацала перламутрове руків’я автоматичного пістолета.

— Офіційно вона ще не входить до Мережі, — пояснив кібрид. — Офіційно це поки що колонія Парваті. Але ми всього лишень у кількох світлових секундах від бази Збройних сил Гегемонії, тому телепорт сюди провели ще до того, як Мадг’я приєднається до Протекторату.

Я озирнула пустку навколо. Мені було зле від смороду діоксиду сірки, і я боялася, що зіпсую свій костюм.

— Колонії? Ближні?

— Немає. Тільки парочка невеликих міст у протилежній півкулі.

— А найближчий населений пункт?

— Нанда-Деві. Містечко на три сотні мешканців. Понад дві тисячі кілометрів на південь.

— То чому ворота телепорту знаходяться аж тут?

— Потенційні родовища. — Джонні обвів сіре плато рукою: — Важкі метали. Щойно почався видобуток, Консорціум домігся дозволу на побудову понад сотні порталів у цій півкулі для простішого доступу.

— Гаразд, — проказала я. — Місце для вбивства саме те що треба. Навіщо ви сюди прилітали?

— Не знаю. Цей фрагмент із пам’яті зник.

— З ким ви сюди прилітали?

— Теж не знаю.

— А що ви знаєте?

Молодик запхав свої тендітні руки в кишені.

— Хто б… чи що б мене не атакувало, користувалося воно при цьому зброєю, яку в ТехноКорді називають вірусом СНІД-ІІ.

— Що це таке?

— СНІД-ІІ був людською інфекційною хворобою періоду до Гіджри, — пояснив Джонні. — Викликав дисфункцію імунної системи. Цей… вірус… так само діє і на штучні інтелекти. Менш ніж за секунду він проникає в систему безпеки і запускає смертоносні програми-фагоцити проти власника… самого штучного інтелекту. Проти мене.

— То природним шляхом заразитися цим вірусом неможливо?

— Неможливо, — всміхнувся Джонні. — Це все одно, що спитати в жертви розстрілу, чи не сама вона впала на кулі.

Я знизала плечима:

— Слухай-но, якщо тобі потрібен експерт із базової мережі чи штучних інтелектів, то звернувся ти не до тієї жінки. Геть як інші двадцять мільярдів бевзів, я просто вмію заходити в інфосферу, а так в усьому, що стосується світу привидів, я повний нуль. — Я навмисне використала старий термін, аби подивитися, чи розворушить він його.

— Знаю, — холоднокровно відповів Джонні. — Мені від вас потрібно інше.

— І що ж вам від мене потрібно?

— Знайти, хто мене сюди привів і вбив. І навіщо він це зробив.

— Гаразд. Чому вам здається, що вбивство сталося тут?

— Тому що саме тут я відновив контроль за своїм кібридом після… реконструкції.

— Тобто ваш кібрид виходив із ладу, коли відбулося знищення вірусом?

— Так.

— І довго це тривало?

— Моя смерть? Майже хвилину, перш ніж запустилася резервна персона.

Я не змогла втриматися від сміху.

— Що тут смішного, пан-Ламіє?

— Ваші уявлення про смерть.

Карі очі посумнішали.

— Вам це смішно, і це при тому, що ви не маєте ані найменшого уявлення, що значить ціла хвилина… від’єднаного стану… для компонента ТехноКорду. Цілі епохи часу й інформації. Тисячоліття ізоляції.

— Еге ж, — ні грама не напружуючись, я втрималася від сліз. — То чим займалося ваше тіло, ваш кібрид, поки ви там свої котушки персони переставляли чи як воно там у вас відбувається?

— Певно, було в коматозному стані.

— Автономний режим не передбачено?

— Звісно. Тільки не у випадку відмови всієї системи.

— Ну, і куди ви прийшли?

— Перепрошую?

— Коли повторно запустився кібрид, де він знаходився?

— Лежав ось тут, — із розумінням кивнув Джонні і показав на каменюку менше ніж у п’яти метрах від порталу.

— По цей бік чи той бік?

— По той.

Я підійшла до брили й оглянула місце злочину. Жодної крові. Жодних записок. Жодних знарядь убивства. Ні сліду, ні натяку на те, що тут колись цілу вічність хвилини пролежало тіло Джонні. Криміналісти з поліції, може, і накатали б цілі томи про мікроскопічні та біотичні докази, які тут знаходилися, але в моїх очах то був суцільний камінь.

— Якщо ваша пам’ять насправді зникла, — поцікавилася я, — то звідки ви знаєте, що разом із вами був іще хтось?

— Покопався в архіві телепорту.

— А ви бува не потурбувалися дізнатися, як звали вашого загадкового супутника або який номер його універсальної карти?

— Ми обоє скористалися моєю карткою.

— Одна особа?

— Так.

Я кивнула. Архіви телепорту допомогали б розкрити абсолютно будь-який злочин, вчинений між світами, якби портали забезпечували справжню телепортацію. Транспортні архіви могли би відтворити суб’єкта аж до останнього грама маси та фолікула. Натомість портали, грубо кажучи, прогризали дірку в часопросторі з допомогою фазованої сингулярності. Тому якщо телепорт-злочинець користався чужою картою, єдине, що можна було дізнатися про нього, це відправний та кінцевий пункти призначення.

— Звідки ви телепортувалися?

— Із Центру Тау Кита.

— Є код порталу?

— Аякже.

— То ходімо, договоримо деінде. А то тут геть усе просмерділося аж до неба.

ЦТК, стара як світ абревіатура на позначення Центру Тау Кита, — однозначно найбільш людний світ у Мережі. Крім п’яти мільярдів власного населення, що чіпляються за житлову площу на території, більше ніж уполовину меншій від Старої