Сергій Миколайович Поганий - Ялта. Ціна миру

раніше запропонували втекти до Іспанії, відмовився і знову залишився зі своїми людьми. За два дні, під час повернення з переговорів із американськими командувачами, його заарештував НКВС на очах американських співрозмовників. Його людей незабаром відправили назад до Радянського Союзу, де вони постали перед військовим трибуналом. Власова та одинадцять його людей повісили в серпні 1946 р. Таке майбутнє чекало на кожного колишнього радянського громадянина в німецькій уніформі, а їх було близько мільйона. Західні союзники неспроможні були зрозуміти, що радянських військовополенених, та ще й у німецьких уніформах, удома чекали не привітання, а табори та смерть. Знаючи, що в німецьких підрозділах у Франції перебували радянські Hilfswillige («добровільні помічники»), союзники скинули листівки, обіцяючи їм швидку репатріацію на батьківщину, якщо вони здадуться військам союзників. Навряд чи існував потужніший стимул до того, щоб Hilfswillige продовжували битися на боці німців[451].

Американські та британські військові місії в Москві вперше порушили питання військовополонених у розмовах із Генеральним штабом Червоної армії в червні 1944 р. Вони прагнули спростити повернення своїх людей і припускали, що радянські військовополонені, кількість яких у їхніх руках зросла після висадження в Нормандії, також прагнули на батьківщину. Радянці ось-ось мали увійти у Центральну Європу, де розташовувалася більшість таборів, у яких тримали західних військовополонених, тож настав час для домовленостей про швидку їх репатріацію. Голови союзних місій подали радянським військовим список таборів військовополонених на шляху їхніх військ та звернулися по допомогу щодо їх репатріації.

Відповіді не було. Першу тисячу західних військовополонених успішно вивезли на початку вересня з Румунії, але це було зроблено завдяки командувачам Червоної армії на місцях до того, як Москва повністю взяла контроль над ситуацією. Це була остання велика передача такого штибу. Згодом радянці запевнятимуть західних союзників, що роблять усе можливе для сприяння репатріації їхніх військовополонених, однак відмовлялися надавати представникам союзників доступ до перевалочних таборів, де ті перебували. Урешті-решт, їх вивезуть на радянську територію, до таких місць, як Одеса, де у глибокому тилу їм нададуть можливість спілкуватися з офіційними представниками альянтів, а згодом морем вивезуть додому[452].

У липні 1944 р. Міністерство закордонних справ Великої Британії вперше поінформувало радянського посла у Лондоні Федора Гусєва про зростання числа радянських громадян під вартою у Великій Британії. У серпні радянці висунули власні запити щодо повернення своїх військовополонених. До цього часу в розташованих у Британії таборах перебувало приблизно 12 тисяч радянських військовополонених. Деяких уже відправили за кордон до Сполучених Штатів та Канади. Більшість із них була Hilfswillige, тобто їх полонили у німецькій формі. Радянські чиновники протестували проти надання радянським громадянам під арештом союзників статусу військовополонених, стверджуючи, що їх було доставлено до Німеччини проти їхньої волі. Вони, мовляв, досить постраждали і повинні трактуватися як громадяни союзної держави. Радянці зажадали, щоб їх утримували окремо від німців, не піддавали будь-якій формі антирадянської пропаганди та якнайшвидше повернули до СРСР[453].

Ці прояви турботи істотно відрізнялися від поводження самої Червоної армії з Hilfswillige: їх розстрілювали на місці без жодних військових трибуналів. Радянські чиновники мали основну мету: забезпечити якнайшвидшу репатріацію «зрадників». Відмовляючи їм у статусі військовополонених, захищених Женевською конвенцією, вони прагнули усунути всі юридичні перешкоди для примусової репатріації. І, створюючи образ уряду, який дбає про власних громадян, вони воліли розвіяти західні побоювання щодо поводження з репатріантами. Москва понад усе хотіла уникнути того, щоб на заході залишилося багато колишніх радянських громадян, оскільки вони могли скласти кістяк масового антирадянського руху, подібного до того, що сформувався в Європі серед російських та інших емігрантів після російської революції.

У жовтні 1944 р. Сталін порушив питання військовополонених за обідом із Черчиллем та Іденом під час їхнього візиту до Москви. Молотов, який узяв участь в обговоренні, зазначив, що Радянський Союз має право вимагати повернення своїх громадян, і заявив, що військовополонених треба репатріювати незалежно від їхніх побажань. Іден погодився. Навзаєм він хотів сприяння у репатріації британських військовополонених. За кілька днів Черчилль запевнив Сталіна, що перших радянських військовополонених незабаром відправлять із Британії, але він намагався отримати запевнення в тому, що з ними вчинять справедливо.

«Більшість радянських громадян була примусово мобілізована німцями до своєї армії. Цілі батальйони здавалися британцям», — зауважив Черчилль. Відчуваючи, що мав на увазі Черчилль, Сталін сказав йому більш-менш те, що той хотів почути: «Серед цих людей є й негідники, але ми не будемо ставитися до них надто жорстко». І це був кінець розмови. Черчилль зазначив, що відчуває відповідальність за їхню долю, оскільки вони здалися британцям, але Сталін змінив тему розмови.

Від самого початку впливові члени британського уряду, наприклад міністр економічної війни лорд Селборн та воєнний міністр сер Джеймс Ґріґґ, виступали проти примусової репатріації радянських військовополонених до СРСР. Коли британський уряд почав отримувати звіти про самогубства радянських військовополонених, які не хотіли повертатися до СРСР, політика примусової репатріації стала ще суперечливішою. Іден, утім, вважав, що це слід зробити, щоб забезпечити співпрацю радянців у питанні повернення британських військовополонених. Його лінія з часом переважила. Перша партія радянських військовополонених виїхала до Мурманська 31 жовтня 1944 р., за неповні два тижні після повернення Черчилля та Ідена з Москви. Десять тисяч осіб відправили додому на британських кораблях[454].

Американці виявилися менш гнучкими чи, скоріше, більш принциповими, ніж британці, у проведенні перемовин із радянськими представниками. Вони кілька місяців тиснули на радянців, щоб розпочати консультації з питань репатріації своїх військовополонених, і нарешті отримали відповідь наприкінці листопада 1944 р. Молотов поінформував американське посольство в Москві, що радянці готові обговорити цю проблему, але їх цікавило дещо більше, ніж військовополонені. Вони хотіли поговорити про поводження з радянськими громадянами, примусово депортованими німцями, та їхню репатріацію. «Негайне надання допомоги та повернення до їхніх домівок радянських в’язнів, а також радянських громадян, які були примусово депортовані німцями до Німеччини й окупованих німцями країн, звільнених у результаті військових операцій союзників на заході, становить інтерес радянського уряду», — зазначалося в листі.

На відміну від британців, американці майже одразу відмовилися від примусової репатріації радянських громадян. Вони поводилися з ними так само, як і з німцями, застосовуючи положення Женевської конвенції. Якби вони чинили інакше, вважали американці, то спровокували б німецькі репресії проти ув’язнених ними полонених військових США. Радянці не погоджувалися з таким підходом. Знову і знову вони протестували, що їхніх громадян не слід розглядати як військовополонених і тримати в тих же таборах, що й німців. На перший погляд здавалося, що вони проявляли надмірну опіку, і це дратувало деяких американців. «Знову постало старе питання про росіян, захоплених у німецькій формі під час стрілянини по американських солдатах, — писав керівник американської військової місії у Москві генерал Джон Дін у своїх мемуарах. — Навряд чи можна було сподіватися, що їх розмістять у “Рітці” в Парижі або у “Мейфлауері” у Вашингтоні, — принаймні доки ми не з’ясуємо, що вони насправді були нашими друзями»[455].

Упродовж місяців, що передували Ялтинській конференції, радянці невпинно переслідували своїх західних колег зі скаргами на начебто жорстоке ставлення до радянських громадян, які перебували під вартою союзників. У листопаді 1944 р. генерал-полковник Пилип