Євгеній Шульженко - Знайдені, Євгеній Шульженко

​В цей раз довго чекати не потрібно було. Біла ковдра зменшилась, розтаючи наче сніг. Це декілька хвилин та навколо все стало чисто, туман просто розтанув в повітрі. Мілана повільно піднялась, тримаючись за дерево та встала на ноги. В голові одразу запаморочилось, але вона міцно трималась за стовбур, аби не впасти. Все нило та кололо, наче тисячі голок пройшлись по рукам та ногам. Невидима стіна розтанула в повітрі.

​Потягнувшись, дівчина знову оглянула все навколо. «Треба йти до виходу з цього клятого лісу» - подумала вона та обережно рушила далі. Пройшовши декілька пагорбів, оминула невеликі зарості, вийшла на дорогу. Саме ця дорога вела до дерева, де був перший пікнік. Мілана відчула, що її руки затремтіли. Вона прискорилась, з надією, що ця теорія може бути вірною.

​Вийшовши до невеликої галявинки, дівчина побачила те саме дерево, на якому були складені гілки, утворюючи підлогу. Одразу під деревом, вона побачила місце, де було багаття, яке дівчата розпалювали, щоб не змерзнути. Вона чкурнула до дерева та простягла руку. «Ось тут все й почалось» - сумно подумала дівчина, подивившись нагору.

​Трохи постоявши, вона підняла голову в сторону, де мало бути перехрестя доріг. Швидко рушила до нього, оминаючи стовбури дерев, відходячи від галявини. На дорозі зупинилась та оглянула все навколо. Нікого не було, не було й туману. Істоти більш за все, вирішили, що помилились, або можливо, почали вважати, що Мілана зникла, померла, без сил розтанувши в проміжному світі. «Я не збираюсь більше відповідати на поклик» - вирішила дівчина, стиснувши кулаки.

​На перехресті, дівчина згадала в яку сторону треба йти до виходу з лісу. Саме по цій дорозі вона має вийти на відкриту місцевість, поле, яке вело до містечка. В світі лісу, цього поля немає, є лише галявина, що вела по колу. «Що буде в проміжному світі?» - спитала себе Мілана. Вона чкурнула вперед, розглядаючи дорогу.

​Пройшло не менше десяти хвилин, але дівчина так нічого й не побачила. Йшла далі, впевнено та швидко. Не було видно ні галявини, ні поля. Мілана зупинилась вирівнюючи дихання та заспокоюючи калатання серця. «Невже нічого?» - збентежено спитала себе дівчина. Пройшовши ще хвилин двадцять, вона зупинилась, побачивши, що дорога закінчується, зникаючи в голках, що нападали з дерев. Навколо ліс, лише ліс. «Ця дорога була зроблена тут навмисно, щоб діти, що переходили проміжний світ, не бачили різниці» - зрозуміла дівчина. Далі не буде виходу, не буде галявини, що вела по колу. Лише ліс, клятий ліс.

​Мілана впала на коліна та зупинила себе руками, опустивши голову. Вона відчула, що очі наповнились сльозами, їй стало сумно, страшно, так самотньо. Та тепло не змусило себе чекати, воно з’явилось в грудях, розходячись тілом. Мілана відчула полегшення, але розпач був таким великим, що серце не лишалось в спокої. «Як же нам знайти вихід?» - спитала себе дівчина, закривши очі. Вона розуміла, що якщо встане та піде далі – не знайде нічого. Можливо, через день чи два, вона дійде такого ж велетня дубу чи іншого дерева, де живуть інші істоти.

​Оскільки, перевіряти свою теорію з іншими істотами, дівчина не планувала, швидко підняла руку та витерла сльози. «З цим нічого не зробиш» - подумала Мілана та подивилась в сторону, яка вела до клятого табору триклятого лісу. Зітхнувши, вона розвернулась та пішла назад, додому. «Який це дім?» - розлютилась сама на себе дівчина та стисла кулаки. Вона прискорилась та майже одразу зупинилась, стукнувши себе рукою по лобу.

​Мілана сіла на землю та закрила очі, відганяючи темряву з голови. За мить, дівчина відчула нічну прохолоду справжнього світу та звуки нічого лісу. Вона відкрила очі, зрозумівши, що навколо суцільна темрява, спробувала роздивитись будь-що. Сьогодні місяць не освітлював ліс, певно заховався за хмарами. Деінде співали сови, цвіркуни хором розносили свої звуки навколо дівчини.

​«Впевнена, що діти в таборі давно сплять, вже давно опівночі» - Мілана почала планувати наступні дії. Потрібно дістатись табору та роздивитись дітей. Якщо хтось з них примусово лишався в таборі, то дівчина зможе побачити світіння. Якщо це предмет, що можна вийняти – вона обов’язково зробить це. Мілана опустила руку до кишені та торкнулась маленького ножа. Дівчина не була впевнена, що якщо зробити рану звичайним ножом, вона швидко загоється. «Коста та Аринка все ж дбають про свою їжу, тому врятують дитину» - дівчина розуміла, що це жорстока думка, але й істоти не дуже добрі.

​Несподівано, зі сторони, Мілана почула тихі кроки, різко розвернула голову в ту сторону. Гість, зрозумівши, що його почули, загарчав та кинувся вперед. Дівчина підскочила на ноги та чкурнула в сторону. В останній момент, вона перечепилась через чиюсь лапу та впала на землю. Тварина теж не очікувала такої швидкої реакції, тому пробігла декілька кроків та зупинилась. «Це точно вовк!» - перелякалась Мілана та знову підскочила. Вона розуміла, що не може кричати. Також, вона розуміла, що не може витягти ножа та кинутись в бій.

​Дівчина відчувала, що паніка накриває її. Ніч, ліс, вовк. Навіть ворогу такого не побажаєш. Мілана кинулась вперед, не розбираючи дороги. Перше ж дерево, до якого вона підскочила, не мало гілок, на які можна піднятись догори. «В мене не має часу вибирати» - тремтіла дівчина та пригнула вгору, схопившись стовбура руками та ногами. Вона спробувала піднятись руками та ногами, наче повзе по товстому канату. Вийшло не дуже добре, але це краще ніж бути просто на землі.

​Вовк підскочив майже миттєво та кинувся на Мілану. Можливо, він так зрадів, що натикнувся на свою жертву, тому не вкусив за відкриту ногу. Дівчина відчула слину на нозі, та вовк впав на землю. Вона зібрала всі сили та зробила ще ривок вгору. Спочатку руки, потім ноги. Ривок, ще ривок. Хижак завив та зробив другу спробу. В цей раз він вхопив Мілану за взуття, дівчина не втрималась та закричала. Вона спробувала скинути вовка, але той вхопився за взуття дуже надійно.