Літа Най - Потраплянка на заміну, Літа Най

На декілька секунд я забула як дихати. Дарлем мене кохає. Справді кохає. Після стількох розчарувань в моєму житті з'явилася людина, котра щиро любить мене.

– Але я все одно хочу чути ці слова, – намагаючись стримати блаженну усмішку, промовила я.

– І як часто? – глузливо уточнив чоловік.

– Мінімум тричі на день.

– Думаю, це можна організувати, – тоном Повелителя, що вирішує важливі задачі, відгукнувся він. – Але спершу скажи мені, як я все ще живий? Бо я чітко пам'ятаю, як життя повільно покидало моє тіло.

– Ну, одне життя покинуло – друге зайняло його місце, – відсторонено знизала плечима я, ховаючи погляд від чоловіка.

– Так, – суворо почав Дарлем. – Чи не хочеш ти сказати, що віддала одне зі своїх життів?

– А якщо й так? – з викликом підняла підборіддя. – Якщо ти ще не зрозумів – я кохаю тебе! І я не хотіла залишатися без тебе. Якщо ціна твого повернення – одне моє життя, то я готова її заплатити.

Я бачила, що Дарлем хоче щось сказати. Багато чого сказати. Але повільно вдихнувши, а потім видихнувши, він вирішив не продовжувати цю тему. Чоловік підставив мені руку, допомагаючи встати, але коли я опинилася на ногах, сам не поспішав підніматися. Стоячи переді мною на одному коліні, він несподівано сказав:

– Олександро, я кохаю тебе понад усе на світі й не знаю, що б робив, якби ти в один прекрасний день не з'явилася в моєму житті. Я хочу запитати. Ти станеш моєю дружиною?

– Любий, ми вже одружені, – глузливо кинула я.

– Так, але наш шлюб був вимушеним, а я хочу дізнатися, зараз, якби ти могла обирати, ти б вийшла за мене?

Я все життя вважала, що кохання, про яке пишуть у книжках і знімають фільми, не існує. Ну не буває так, щоб серце завмирало, і ноги підкошувалися, і метелики в животі, і жити без нього не хотілося. Але ось, я дивлюся в очі своєму чоловікові, а всередині розливається тепло. Хіба це не те саме кохання?

– Так, – тихо промовила я, відповідаючи і на своє, і на його запитання.

– Тоді я хочу вимовити клятву в цьому храмі, перед моїм хранителем, – піднімаючись, сказав Дарлем. Ставши навпроти мене, він почав: – Олександро Медас...

– Стій, – обірвала його я. Це прізвище так різонуло вуха і віддалося гіркотою в роті, що я не змогла промовчати. Зараз ця брехня була такою мерзенною і неправильною. Тільки не тут. Не в цьому священному місці. Не після наших зізнань. – Я не Медас. Не дочка Ігеліуса. Не принцеса Західних земель. Мене звуть Олександра Ковальчук. Я з іншого світу. Мене сюди переніс король, щоб видати заміж за Повелителя і таким чином захистити свої землі від демонів.

Дарлем якийсь час мовчав, а потім уточнив:

– Це все?

– Можливо, мені не варто це казати, – примруживши очі, пропищала я, – але якщо вже почала з зізнаннями. Ти в мене був не першим. Точніше в цьому світі першим, але лише тому, що Ігеліус провів ритуал зцілення, ну і це повернуло мені зрозуміло що.

Я відчула, як від чоловіка розлилася хвиля гніву.

– Ти злишся? – обережно запитала я.

– За те, що цей старий інтриган змусив тебе пройти через дуже болючий ритуал заради нікому непотрібної незайманості? – дратівливо буркнув Дарлем. – Так. Я злюся. Ще мене трохи турбує, що ти мала кохану людину в іншому світі, і можеш шкодувати, що  довелося його залишити.

– Про це можеш не хвилюватися, – відмахнулася я. – Він був, як виявилося, не дуже хорошою людиною. Не таким «не дуже хорошим» як одна з твоїх колишніх, – не впустила шансу нагадати чоловікові про Ефу. – Але все ж я не буду за ним сумувати.

Варто було мені розповісти всю правду – на душі стало легше. Мені б не хотілося прожити довге життя еміра і весь час брехати своєму чоловікові.

– Усе це не має жодного значення, – твердо заявив Дарлем. – Тепер я лише більше дорожу тобою. Адже виявляється, щоб знайти своє кохання мені довелося чекати на його появу з іншого світу.

Ми таки сказали свої клятви. І моє ім'я, вимовлене Дарлемом, звучало Олександра Ковальчук.