Лі Бардуго - Королівство шахраїв

серце б’ється в одному тривожному ритмі з його власним. Він бачив вологі кучерики на шиї, мерехтіння її смаглявої шкіри. Він хотів... Він хотів.

Каз нахилив голову, ще не розуміючи, що збирається зробити. Інеж різко ковтнула повітря. Його губи завмерли над теплою шкірою, де з’єднувалися дівочі плече та шия. Каз чекав. «Накажи мені зупинитися. Відштовхни мене».

Інеж видихнула.

— Не зупиняйся, — повторила вона. Завершуй свою оповідь.

Найкоротша мить — і його вуста торкнулися її шкіри — теплої, гладкої, укритої крапельками вологи. Каз вибухнув бажанням, тисячами образів, які він накопичував, навіть не дозволяючи собі їх уявляти: коса розплітається водоспадом чорного волосся, його рука лягає на гнучкий вигин її талії, вуста Інеж трохи розтуляються, шепочуть його ім’я.

Усе це було там і раптом зникло. Каз тонув у гавані. Її тіло стало тілом мерця. Її очі мертво витріщалися. Огида й палке бажання перевернули з ніг на голову Казові нутрощі.

Каз відхилився назад, і біль розітнув його хвору ногу. Уста палали вогнем. Кімната хиталася. Бреккер обіперся на стіну й намагався вдихнути. Інеж скочила на ноги й наближалася до нього зі стурбованим обличчям. Він простягнув руку, щоб зупинити її.

— Не треба.

Дівчина стояла в центрі викладеної кахлем підлоги, обрамлена білим і золотим, наче позолочена ікона.

— Що з тобою сталося, Казе? Що сталося з твоїм братом?

— Це не має значення.

— Розкажи мені. Будь ласка.

«Розкажи їй, — озвався голос усередині. — Розкажи їй усе». Але він не знав, як і з чого почати. І чому він мав розповідати їй? Щоб вона знайшла спосіб виправдати його злочини? Йому не потрібне її співчуття. Йому не потрібно пояснювати щось про себе, потрібно тільки знайти спосіб дозволити їй піти.

— Ти хочеш знати, що вчинив зі мною Пекка Роллінз? — Його голос перетворився на гарчання, що відлунювало від кахлю. — А може, я розповім тобі, що вчинив, коли знайшов жінку, яка вдавала себе за його дружину, і дівчинку, яка вдавала його доньку? Чи, може, розповісти тобі, що сталося з хлопчиком, який привабив нас того, першого, вечора своїми механічними іграшковими песиками? Чудова історія. Його звали Філіп. Я знайшов його, коли він роздавав карти для гри «Монте» на Кельстраат. Я катував його два дні й залишив стікати кров’ю в провулку, запхавши йому в горлянку ключ для заводного пса. — Каз побачив, як Інеж відсахнулася. На жало в серці хлопець не зважав.

— Це правда, — казав далі він. — Чиновники в банку, які передали інформацію про нас. Підставний адвокат. Чоловік, який давав мені безкоштовний гарячий шоколад у підставному бюро Якоба Герцуна. Я знищив їх усіх, одного за одним, цеглинка за цеглинкою. А Роллінз стане останнім. Такі речі не відмиваються молитвами, Маро. На мене не чекають ані умиротворення, ані прощення ні на цьому світі, ні в наступному.

Інеж похитала головою. Як їй вдається досі дивитися на нього із добротою в погляді?

— Прощення не потрібно просити, Казе. Його потрібно заслужити.

— Саме до цього ти збираєшся вдатися? Полюючи на работорговців?

— Полюючи на работорговців. Викорінюючи з Бочки крамарів і босів, які на них наживаються. Стаючи кимось кращим за чергового Пекку Роллінза.

Це було неможливо. Більше не було нічого. Він бачив правду, навіть якщо вона не бачила. Інеж сильніша, ніж він колись був чи буде. Вона збереже свою віру, своїх богів, навіть якщо світ намагатиметься вирвати їх у неї своїми жадібними руками.

Його погляд вивчав її обличчя так, як завжди, — детально, зголодніло, чіпляючись за дрібниці, наче злодій, яким він був: за дві її брови, за насичений карий колір очей, за вигнуті вгору вуста. Він не заслужив на умиротворення, не заслужив на прощення, але, якщо Каз сьогодні помре, можливо, він заслужив на одну-єдину річ — на згадку про неї, — яскравішу за все, на що він колись мав право, — аби забрати її з собою за межу.

Каз стрімкими кроками пройшов повз Інеж, узяв з умивальника покинуті рукавички й натягнув їх. Утиснувся в пальто, поправив краватку, запхав ціпок під пахву. На зустріч зі смертю він теж піде, убравшись зі смаком.

Знову повернувшись до дівчини, Каз був готовий:

— Хай би що зі мною сталося, переживи це місто. Знайди свій корабель, пометися, видряпай своє ім’я на їхніх кістках. Але переживи цей безлад, у який я нас втягнув.

— Не роби цього, — озвалася Інеж.

— Якщо не зроблю, усьому буде край. Не буде шляху для порятунку. Не буде винагороди. Нічого не залишиться.

— Нічого, — повторила дівчина.

— Пошукай Дуняшині позначки.

— Що?

— У бійців завжди є позначки — знаки від давніх травм, вивихнуте плече, яке дається взнаки, коли вони збираються дати стусана.

— А в мене є позначка?

— Ти випростовуєш плечі, перш ніж почнеш рухатися, наче збираєшся виступати, наче чекаєш на увагу глядачів.

Схоже, це її трохи зачепило.

— А в тебе яка?

Каз подумав про ту мить на Велльґелуці, яка ледве не коштувала їм усього.

— Я каліка. Це моя позначка. Ніхто ніколи не був достатньо розумним, аби пошукати інших.

— Не йди до Рейки, Казе. Дозволь нам знайти інший спосіб.

— Відійди вбік, Маро.

— Казе.

— Якщо я колись був тобі небайдужим, не переслідуй мене. Він протиснувся повз неї й розмашистими кроками вийшов із ванної кімнати. Казові не можна було думати про те, що могло статися, чи про те, що він міг утратити. Та й Інеж помилялася щодо одного. Він точно знав, що саме збирається залишити по собі, коли помре.

Руїну.

27. Інеж

она однаково пішла за ним.

«Якщо я колись був тобі небайдужим».

Інеж аж пхикнула, перестрибуючи комин. Це було образливо. Вона мала чимало нагод звільнитися від Каза й ніколи не скористалася ними.

Отже, він не пасує до нормального життя. Може, їй судилося знайти чоловіка з добрим серцем і дітьми та гострити свої ножі після того, як вони полягають спати? Як вона пояснить свої нічні жахіття — спадок «Звіринця»? Чи кров на своїх руках?

Інеж могла відчути, як притискаються до її шкіри Казові пальці, як його вуста легенько, мов пташине крило, торкаються її шиї, бачила перед собою його розширені очі. Двоє найневблаганніших людей, яких можна знайти