Христина Лі Герман - Вітер у моїх руках, Христина Лі Герман

    — Побудеш з ним? Мені потрібно додому, змінити одяг і відмокнути у ванні. Усе тіло затекло, — я кивнула на Берні.

    — Звичайно. Дочекаюся Вальтера і він мене змінить, та й Рік зараз на обході. Не хвилюйся і їдь відпочивати. Ти дві доби на ногах. Крістіан вже тричі заглядав. Не хотів будити напевно, але був налагоджений вигнати.

    — Ясно. Тоді я йду, — поцілувавши Кім в щоку, я ще раз поглянула на Берні і позіхаючи відправилася в гуртожиток інтернів.

    Вирішивши набрати Лео, поки чекала таксі, із здивуванням підкинула брови. Він не відповідав на п'ятий дзвінок. Можливо, його теж викликали на допит? Це логічно.

    Сівши в машину таксі я звично назвала адресу і знову заснула. Водієві довелося будити мене, коли він запаркувався біля будинку. Вибачившись, я розплатилася і пішла у бік входу ледь перебираючи ногами. Втома так давила, що я роздяглася прямо в передпокої і відразу пішла до ванної кімнати. Розуміючи, що відключалася, і це не зовсім хороша ідея, підняла очі до стелі і надула губи. Довелося просто прийняти душ, а потім дійсно лягти, нарешті, спати.

    Приблизно надвечір я опинилася в ліжку не одна. Щоб відчути це вистачило хвилини. Аромат вітру увірвався в сон, а міцні обійми розбудили.

    — Ще рано, — відмахнувшись, я обернулася до Лео спиною і одразу пошкодувала.

    — Ти спиш вже одинадцять годин. Що ти вночі зібралася робити? — гарячий шепіт Леонарда полоскотав за вухом, а слідом змінився ласкавими поцілунками в шию.

    — Спати, — буркнула, але відчула, що моє тіло з цим не згодне.

    Воно занадто явно відчувало натиск масивного і гарячого тіла за спиною. Мозком я розуміла, що ще хочу спати, але гормони збунтувалися і пішли проти системи. Це не дивно. Адже Леонард, пестячи поцілунками шию, встиг задіяти руки. Він уміло стягнув з мене мізерну сорочку для сну і притиснув тісніше. Коли перешкода зникла, а гарячі чоловічі долоні накрили збуджені половини грудей, я здалася. Видавивши стогін, обернулася в руках Лео і знайшла його губи.

    Прокидатися так стало вже звично. М'який поцілунок повільно переростав в палкі видихи і обопільну гру в першість. Але на цей раз, Лео відсторонився і швидко скомандував:

    — Пий каву, одягайся, ми їдемо!

    Вставши з ліжка і зі спринтерською швидкістю одягнувшись в джинси і футболку, Леонард суворо підвів брову.

    — Мон шері, не капризуй. Інакше поїдеш в трусах і піжамі.

    Я закотила очі і вилізла з купи ковдр. Не хотілося навіть рухатися, не то що їхати кудись. Тому мовчки зібравшись і випивши каву, я з явним "захватом" сіла в спорткар Кріса.

    — Ти вирішив пересісти на ще небезпечніший транспорт? Так і до винищувача на далеко. Він літає швидше, ніж твій монстр.

    — Якщо не припиниш капризувати, наступного разу полетимо на винищувачі, — Лео завів машину і посміхнувся.

    — Як мама і До Хі? — я скинула легкі кросівки з ніг і сіла на сидіння боком.

    Чомусь жахливо захотілося дивитися на нього. Останнім часом ми пережили багато складних моментів. Я бажала спокою і теплого погляду. Як не дивно, це і отримала.

    Леонард обернувся і з посмішкою відповів:

    — В захваті від твоєї експресії за вечерею. До Хі взагалі заявила, що ти ідеальна. Це буває рідко у виконанні моєї сестри.

    — Значить, це деяке досягнення, — я чинно кивнула головою і всміхнулася. — Куди ми їдемо?

    — Побачиш. Це цікаве місце. І зовсім поряд, — відповівши, Лео провів рукою по моєму коліну і додав швидкості.

    Їхати довелося дійсно не довго. Зовсім скоро, я в шоку дивилася на величезний екран кінотеатру просто неба. Лео настроїв потрібну станцію і махнув операторові. Хлопчина вистрибнув з невеликої каптерки і пішов геть.

    Я підкинула брови у здивуванні.

    — Ми одні? Що відбувається, Лео?

    Озирнувшись по сторонах, не побачила жодного автомобіля. На величезній території стояла тільки наша автівка.

    — Нічого. Просто подивимося фільм, — пояснивши, Лео опустив своє сидіння і дістав коробку з попкорном.

     Я теж сіла зручніше і вирішила, що ідея непогана. Чом би і ні? А, побачивши заставку, і зовсім мало не запищала від захвату. Я обожнювала "Перл Харбор". Для мене цей фільм втілював не жахи війни, а те, що серед нескінченного болю завжди місце щирим почуттям.

    Приблизно дві години мене не цікавило нічого. Я так емоційно реагувала на репліки героїв, що іноді викликала дзвінкий сміх Лео.

    — Вона не права! Він її кохає, і вона його любить. Дитина це не привід залишатися з чоловіком, який... їй не підходить! — я заголосила, а Лео дожувавши попкорн констатував:

    — Вона йому зрадила.

    — Чого б це? Вона думала, що він загинув! — заперечила.

    — Вона зрадила, не шукала його, навіть не намагалася справді шукати, і сплуталася з його кращим другом! А він все одно її кохає, дурень! Ось вона — відданість, мон шері. А вона... Вона просто вітряна.

    — Та що ти?! — я примружилася і склала руки на грудях. — Прямо, як ти?

    — Ні. Як ти! Тому вона тобі і подобається.

    — Знаєш що, Кім-Гальяно. Це не я заявила, що у нас весілля через два місяці! — сказавши уїдливо, я тільки згодом зрозуміла, що ляпнула.

    Леонард примружився, відклав попкорн і нахилився прямо до мене.

    — Подай вологі серветки. Вони у бардачку. Не дотягнуся, — його шепіт обпалив мої вуста і змусив їх відкритися.

    Обернувшись я потягнулася до бардачка, але відкривши його помітила дещо дивне. Прямо на упаковці з серветками, лежала квадратна оксамитова коробочка. Невелика, вона вселила страх. І виявляється, не даремно.

    — Візьми і відкрий, — Лео повернувся на своє сидіння і кивнув на коробочку. — Сміливіше.

    — Леонарде... — сиплим голосом прошепотівши, я негативно похитала головою. — Ігри іграми, але ми майже не знаємо один одного. Це неправильно.