Сергій Олександрович Абрамов - Двоє під однією парасолькою

місці опинився, і права в ДАІ забрав, і страховку встиг оформити. Відігнав машину Олегові в гараж, до двадцяти двох нуль-нуль на таксомоторі до цирку прибув. А там вже цілий кворум. І асистентки наче не розтовстіли, і апаратура ціла. Одне слово — порядок. Прогнали атракціон на одному диханні: все пройшло рівно.

Грант сказав:

— Чисто на перший раз, вітаю. Трюк з м’ячами з чемодана раніше робив?

— Ще в Калініні пустив. Як тобі?

— Добре! Скільки ти їх викидаєш? Дванадцять?

— Молодець, рахувати вмієш.

— Будь людиною, скажи: як вони в тебе надутими вистрибують? Адже м’ячі не прості — футбольні, справжні.

— Гранте, рідний, ти ж не з учорашнього дня в цирку. Звідки стільки цікавості?

— Вибач, Сашко, ніщо людське навіть шпрехшталмейстерам не чуже. Не скажеш?

— Не скажу.

— І правильно. Це я від дорослості. А цирк — ти, Сашко, знаєш — дорослості не приймає. І я, і Наташа від тебе одне вимагаємо — диво. А у тебе його — повні комори.

— Повнісінькі, кажеш? — посміхнувся Олександр Павлович. — Якби… — Ось і не погодився він з Грантом, бо вони різні речі мали на увазі. Грант — одне, Олександр Павлович — зовсім інше. Він поплескав у долоні. — Закінчили репетицію. Все — по місцях, сховати, як від ворога. Завтра — в цей же час, без запізнень…

І додому пішов, Валерії дзвонити не став.

А вранці у двір вийшов — до Олега зібрався, подивитися, як там ремонт “Жигулів”, а на лавочці перед під’їздом Наташа сидить.

— Ти що тут робиш? — тільки й сказав.

— Вас чекаю. — Наташа чемно підвелася, портфель на лавці залишила.

Була вона в шкільній формі. Поверх сукенки, поверх мереживного крохмального білого комірця, підшитого до стоячка, — піонерський галстук; вузол вив’язаний рівно-рівно.

— А школа?

— Я не пішла.

— Ну, дівча, ти даєш… — Олександр Павлович, і справді вражений, з розмаху плюхнувся на лавочку, і Наташа теж дозволила собі сісти — на самий край, впівоберта до співрозмовника, як її мама вчила. — Чому не пішла?

— Мені треба з вами поговорити.

— Ти давно тут сидиш?

— Не дуже. А втім, це неважливо.

— А чому не піднялася?

Наташа не відповіла, лише плечима стенула: мовляв, не піднялась, і все, цікавитися нетактовно.

В Олександра Павловича знову гидко занило в животі: чи то передчував, про що розмова піде, чи то просто розхвилювався, побачивши Наташу.

— А як же школа? Недобре… — Це він за інерцією: слухав, що у подібних випадках треба казати дітям. А взагалі йому до Наташиних шкільних занять справ не було. Він, байдужий, навіть не запитав жодного разу, як вона вчиться. — До речі, як ти вчишся?

— В якому розумінні? — не зрозуміла Наташа. Вона явно збиралася бесідувати про щось інше, обговорювання шкільних проблем не входило до її планів.

— В розумінні успішності в школі.

— На “добре” і “відмінно”, — сухо сказала вона. — Ми що, мої оцінки будемо обговорювати?

Неприємний біль відступив, і Олександр Павлович раптово відчув навіть деяку приязнь: яка розумниця дівчинка, знайшла його адресу, приїхала, чекала невідомо скільки, до школи не пішла. І, безперечно, Валерії про це — жодного слова.

— Що ж ми будемо обговорювати? — запитав він, обіймаючи Наташу за плечі, але дівчинка раптом напружилася, навіть відсунулася, і Олександр Павлович негайно прибрав руку.

— А ви не здогадуєтесь?

— Не здогадуюсь.

— Я прийшла поговорити про маму.

— А що з мамою? — Олександр Павлович добре знав, що з мамою, адже треба було щось запитувати.

— Ви добре знаєте, що з мамою, — Наташа немов підслухала його думки.

— Уявлення не маю!

— Вона — інша, я вам уже казала. І винні у цьому ви!

Пряме звинувачення Олександрові Павловичу не сподобалося.

— Знаєш, дівчинко, я за собою провини не відчуваю. Жодної.

— Вибачте, я не так висловилася. Не винні, а… — Замовкла, слово підшукуючи. — Ну після того, як ви до нас в дім прийшли, вона іншою стала.

Все правильно. Саме після того: сліпий би не помітив.

— Якою — іншою? Ти можеш говорити виразно? — Олександр Павлович вирішив: з Наташею треба бути чесним. Це він, пригадується, ще позавчора вночі вирішив, коли заснути не міг. А поки тягнув час за своїм звичаєм: бути чесним з жінкою — на такий крок мужність потрібна, а її в Олександра Павловича не надлишок, накопичувати треба. А чи те “накопичив” він, чи те надумав відразу — у вир головою, але раптом сказав: — Гаразд, не відповідай. Я знаю, що ти маєш на увазі, добре знаю. Проте ось що цікаво: чим тобі не подобається така мама?

Наташа відвернулася. Дивилася, як малюки штовхалися в пісочнику, хтось у когось забирав відерце, скиглив уголос: такі малі, а вже ділять майно, самі собі проблеми створюють. З дитинства і далі — з усіма зупинками…

Наташа сказала не обертаючись:

— Мені дуже подобається. Я тільки боюся.

— Чого боїшся?

— Що ви підете. І вона стане колишньою.

Розумниця Наташа, доросла мудра дівчинка! І все ж не змогла вона зрозуміти те, що міг зрозуміти Олександр Павлович. Чи інакше: хотів повірити, що зрозумів.

— А з чого ти взяла, що я піду? — запитав і сам себе осмикнув: ти ж хотів бути чесним, тож будь! — Ні, почекай, Наташо! Ти розумна дівчинка… — Він підвівся і заходив туди-сюди впродовж лавки. Наташа, як і до цього, на нього не дивилася: немов роздивлялася малюків. Вона не хникала, нічого не просила, і від її кам’яного мовчання Олександрові Павловичу було ще важче. — Повір, мама вже не стане колишньою, не зможе, вона знайшла в собі себе. — Він говорив з Наташею, як з дорослою, впевнений, що їй