Сергій Олександрович Абрамов - Двоє під однією парасолькою

Валерія обережно, але міцно прикрила своєю долонею руку Олександра Павловича, яка лежала на важелі коробки передач. Сиділа, мовчала. Так і їхали — мовчки.

І лише під’їжджаючи до проспекту Миру, Олександр Павлович з деяким збентеженням згадав: “портсигар” він вимкнув.

Олександр Павлович поїхав від Валерії пізно: було вже за північ. Збирався спати, думав: ну й деньок завтра — ворогові не побажаєш! Зранку треба впіймати Олега, великого автомобільного майстра, домовитися з ним про ремонт: може, самому нічого діставати не доведеться, може, в Олега все і знайдеться: він — людина ощадлива. Потім їхати до Загорська по права, принижуватися в ДАІ, запевняти, що правила дорожнього руху для Олександра Павловича як біблія для віруючого, що все життя, що лишилося, він присвятить дотриманню дистанції.

І дня наче й не було.

А коли підготовкою до прем’єри зайнятися?

Плюнув на пізній час, подзвонив своєму завідуючому постановочною частиною, по суті — головному адміністраторові ілюзійного господарства.

— Валентине? Це я. Розбудив? Нічого, і так довго спиш. Слухай мене уважно: завтра все розпакуй — до гвинтика, всіх моїх нероб збери, накачай їх як слід. Особливо дівчат. Від’їлися, певне, за відпустку, в жоден ящик не влізуть… Домовся з Грантом: в двадцять два нуль-нуль ми повністю проганяємо атракціон, хай манеж дасть. Зрозумів? Я лише ввечері під’їду. Та ні, нічого: права забрали, відправлюсь їх клянчити. Гаразд, спи.

Лікарі вважають: усі хвороби загострюються віючі. А сумління? Ну-у, якщо воно хворе…

Яке ж сумління в Олександра Павловича? Недолуге питання! В Олександра Павловича сумління міцніше за гранітну брилу, жодної вади, жодної тріщинки.

А чому ж тоді не спиться?

Дивився на стелю, думав: “Валерія зламалася, це ясно. Хоча сама вона про це не знає, хоча й образиться, якщо їй натякнути, але вона розтала і ще, як це для неї не сумно, в ній з’явилося багато бабського. Слово наче образливе, а по суті — нічого поганого. Навіть навпаки. Звичайно, тільки в даному випадку. — Олександр Павлович терпіти не міг жінок, що обабилися, що протягом доби не вилізали з засалених халатів, з бігуді, що стирчали з-під хусток, з облупленим манікюром. Доволі надивився він таких по циркових готелях. — З Валерією випадок — лікувальний. Вона “обабилась” рівно настільки, щоб не бути чоловіком у спідниці. Такою “залізною леді”… Ну що, натякнути їй про те? А навіщо? Що це тобі дасть? І так ситуація критична, хоч тікай. “Портсигар”, кажеш, винен? Ох, сам собі не бреши, не заспокоюй себе… А втім, гаразд: нехай — “портсигар”, хіба не все одно? Головне, що експеримент затягнувся, час підбити підсумки, як кажуть. А результат, повторимо, позитивний… Знову позитивний! Якщо точно розібратися, дорогий Олександре Павловичу: що в тобі жінки знаходять? Всі твої жінки? Скільки їх в тебе було, не рахуючи дружини? Постав себе на їхнє місце. Поставив? І що? Отож-то, нічого особливого, зрозуміти їх важко. Ну, здоровий, сильний, обличчям не мордоворот, фактурний — це “кіношний” термін… А всередині? А всередині? А всередині — порожньо. Тобто, звичайно, не порожньо, всередині як і належить, світ досить багатий — нащо даремно скромничати. Але кого ти всередину пускаєш, Сашенько? Нікого не пускаєш, боїшся, що поламають в твоєму тендітному організмі, в твоєму внутрішньому світі яку-небудь важливу детальку, а з запасними частинами нині погано. Чемний, вихований, слова грубого від тебе не почуєш, квіти вмієш дарувати, компліменти кидати, приватну бесіду підтримати, маєш почуття гумору… Все? Все. Отже, нічого. Дупель-пусто, “по-доміношному” висловлюючись. Одна форма, змісту, на перший погляд, — нуль. До нього не докопатися, сам нікому не даєш. А власне, чого це ти розшмагався? Форма і є форма. Хто тепер голий у суспільстві з’являється? Немає таких. Всі в якійсь формі. Яку вибрали. Чи яка дісталася. Носять, не знімаючи, потіють, шиї комірцями натирають, проте оголитися — нізащо. І лише вдома, сам на сам з собою, навіть дружиноньку часом не турбуючи, — знімають формочку, вішають на плечики до шафи до ранку: щоб — боронь боже! — не зім’ялась. Отоді справжніми і стають. Подивитися хоча б раз на них — справжніх: чи не буде страшно? А якщо на тебе, на справжнього, одним оком глянути? Ні в якім разі! Тужливий, занудний егоїст, еготост, егоцентрист — що там ще є на “его”? Тільки форма тебе і рятує, а вона в тебе на всі випадки життя одна… Рятує? Чи, може, губить? Ти ж не вмієш носити її цілодобово. Ти ж з неї час від часу визираєш. Ось учора: Лера з Наташею розхвилювались, а ти хіба про них згадав? Навіть коли в машину сіли, в Москву поїхали — про них думав? Про небайдужих до тебе жінок? Про їхні ранимі, як виявилося, душі? Дідька лисого! Про крило ти думав. Про бампер і про фару. Про те, чи не пішов твій Олег у відпустку. А те, що жінки небайдужі, що душі у них вразливі,— це тебе злякало. Злякало? Жах як! Тому і відбій б’єш…

Спочатку тебе зачепило, що Валерія виявилася більшим чоловіком, аніж ти сам? Що ти їй був потрібний для того ж, для чого і вона тобі? Зачепило. Заметушився ти, “портсигар” придумав. І дарма. Влаштовував тебе баланс, а дисбалансу ти не хотів… Не хотів, а от маєш. Сам дурень. А тут ще Наташа! Дідько тебе смикнув узяти її в цирк, розчулився, казку їй показав, апарат старого Бема з нафталіну витряхнув. Наташа не Валерія, з нею, як з усіма, не можна, а ти це знаєш чудово. Знаєш? Звичайно, це і мучить тебе. Мама смішно каже: муляє. І дивна річ: “муляє”, бо Наташа — єдина жінка (це так, вік тут ні до чого!), перед якою ти іншу форму одягти захотів. Навіть більше того, одягнув. Зовсім іншу, до цього не одягнену, незвичну. Ось навіть Грант, схоже, трохи здивувався. Адже подобається тобі ця форма, Сашко? Подобається, стару вдягати не хочеться? Чи не так? Особливо з Наташею. Вона — єдина жінка, з якою ти повинен бути чесним. До кінця! А кінець — близько, палицею докинути можна…”

На тому й заснув.

А наступного дня все замислене чудово виконав: і Олег на