Сергій Олександрович Абрамов - Двоє під однією парасолькою

— Ти хоч розумів, що в аварію лізеш, умільцю?

— Сам ти вмілець, — огризнувся “волгар”.— Дистанції не дотримуєшся. Бачив, що я на обгін пішов…

— Хто на обгін на повороті йде?

— Тебе не спитали!

На цьому “волгар” вважав розмову завершеною, сів до себе в машину, демонстративно хряпнувши дверцятами. І Олександр Павлович теж до себе сів.

“От невезіння, — думав він. — Оце так покаталися… Адже Лера з Наташею чекають. — Він подивився на годинника: назначені їм півгодини минули, їх як не було, — ну нічого, почекають, підуть назустріч, тут вже недалеко, півдороги до них я проїхав”.

Певне, “брат-власник” зустрів інспектора ДАІ задовго до Загорська: його жовтий, з синім написом на колясці мотоцикл під’їхав до місця аварії хвилин через п’ятнадцять. Весь цей час Олександр Павлович і пихатий шофер сиділи по своїх авто і дипломатичні стосунки не відновлювали.

Інспектор — лейтенант міліції — зупинився на узбіччі: якраз між “Волгою” і “Жигулями”, пригасив двигун, зняв білий шолом, кинув його в коляску. Однак з мотоцикла не злазив, витримував характер. До речі, пошкодження на обох машинах він добре бачив.

— Товаришу лейтенант, — перший почав вести мову Олександр Павлович, — він же на подвійний обгін пішов, а назустріч автобус, так цей тип поліз переді мною, я в нього і вмазав…

— На який на подвійний, — закричав “волгар”, — ти тільки мигавку ввімкнув, а я вже по зустрічній ішов. Хіба ти не бачив автобуса, загальмувати не міг?

— Прошу документи, — спокійно сказав інспектор, так само сидячи на мотоциклі.

Олександр Павлович простягнув йому техпаспорт на машину, запечатані у целофан міжнародні права. Шофер “Волги” свої папери витягнув. Інспектор довго й уважно все вивчав, особливо пильно дорожній лист на “Волгу” роздивлявся. Зрештою резюмував:

— Обидва винні, хлопці. Один — що на обгін на сліпому повороті пішов. Другий, що дистанцію не витримав. Акт я складу, права ваші, вибачте, реквізую, а завтра ви до нас в ДАІ заїдете. Якщо вирішите полюбовно розійтися — все назад отримаєте. У вас машина застрахована? — запитав він Олександра Павловича.

Той кивнув, засмучений: не хотів права віддавати, не хотів завтра бозна-куди їхати.

— Ось і добре. На ремонт витрачатися не доведеться.

— А нерви? — не стримався Олександр Павлович.

— Нерви — це не наша галузь, — сказав інспектор, — ви до лікаря… — І взявся за акт.

…Хвилин через тридцять — сорок інспектор поїхав. Слідом за ним поїхав надзвичайно злий “волгар”: у того, виявляється, з дорожнім листом щось негаразд було, кудись не туди він їхав. А Олександр Павлович, вкрай змучений, сів на узбіччі па мокру траву і відчув, як ураз промокли джинси. Промокли — то висохнуть, спокій дорожче. А спокою Олександрові Павловичу хотілося найбільше, хотілося просто сидіти й дивитися на ліс, щоб ніхто його не чіпав, нікуди не гнав, не смикав, і навіть про Валерію з Наташею він тієї миті забув — зовсім з голови вилетіло.

Втомився він.

Від чекання прем’єри. Від того, що нічого не готове, атракціон не репетирується, асистенти невідомо де тиняються. Від щоденної напруги, коли будь-яка зустріч з Валерією як складна служба, яку він сам собі вигадав: ніхто його не примушував дурні експерименти ставити, “портсигар” майструвати. Від якоїсь напівбрехні втомився, коли сам не добереш, як ставишся до жінки: байдужа вона тобі чи ні? Та ні, напевне, не зовсім байдужа, тому й важко.

Він запалив сигарету, шпурнув недокурок у траву, підвівся. І відразу побачив дві червоні фігурки, що бігли до нього обочиною.

— Сашко! Сашко! — долинуло до нього.

Чисто механічно поліз до кишені: “портсигар” працював. Для кого, цікаво?

Натиснув кнопку — вимкнув.

Валерія перша добігла до нього, обхопила Олександра Павловича, притулилася до нього вологою курткою.

— Сашко, що з тобою, Сашко! Ти цілий? — підняла перелякане обличчя.

Він уперше бачив Валерію такою: туш з вій під очима розмазана, волосся попливло з-під капюшона, приклеїлося до чола, обличчя мокре — чи то від сліз, чи то від дощу. і Наташа не краща: у цієї очі явно заплакані, червоні.

— Я цілий, — сказав Олександр Павлович, — а ось ви чого в такій паніці? Може, ведмедя зустріли?

— Ведмедя… Дурень! — Валерія не вибирала висловів, не соромлячись Наташі. — Ми тебе чекали, зневірилися вже, Наташка хвилюється: де ти? Чи не сталося чого? Я також нервувала. А тут дві тітки мимо йшли, сказали: там аварія, все в друзки, двоє трупів. Ми й побігли… — І тут вона, не соромлячись, ридма заридала, уткнулася обличчям у піджак Олександра Павловича, немов знімала з себе накопичене за цей час напруження, розряджалась.

Виходить, у неї воно було — напруження?

І Наташа поруч носом хлюпала.

Для повноти картини заплакати залишалося ще Олександрові Павловичу. Для тих, що проїжджали, зворушливе видовище: безутішна сім’я ридає над розбитим сімейним щастям марки ВАЗ-21011… Тому Олександр Павлович плаксі пі не став та й забув він давним-давно, як це робиться, хоча, правду кажучи, в горлі якийсь клубок утворився. Зрештою, це можна було і на нерви списати…

— Ну, гаразд, гаразд, — він намагався бути суворим, — припиніть негайно. Навигадували тут: “в друзки”, “трупи”! Тітки, бачте, сказали…

— Так тебе ж не-ма-а, — не вгавала Валерія.

Наташа припинила плакати, стояла поруч, тримаючись за полу піджака Олександра Павловича.

— Все, закінчили! — Олександр Павлович уже починав всерйоз сердитися. — Влаштували концерт… Подумаєш, аварія! — Крило замінити — і все! День роботи на станції. Ось що, дами, я обідати хочу. По машинах…

Двигун працював цілком справно. Олександр Павлович розвернувся в бік Москви і, вже не дуже поспішаючи, повів свої покалічені “Жигулі”.

— До ресторації? — запитав. Хоча, чесно, не до ресторанів йому було. Уявляв, скільки буде клопоту, поки страховку отримаєш, поки знайдеш крило, фару, решітку, бампер — ну, просто острах брав.

— Жодних ресторанів, — твердо сказала Валерія. — Їдемо додому. У мене