Сергій Олександрович Абрамов - Двоє під однією парасолькою

усе зрозуміло. — Це головне: знайти в собі себе, а мама дуже довго не хотіла нічого шукати, її цілком влаштовувало все, що відбувається. А тепер ти маєш рацію, вона змінилася. Може бути, що поки що дуже мало, адже потрібно зробити лише перший крок. — Дивно, але він говорив не про Валерію. Вірніше, не тільки про Валерію — взагалі про жінок. І чхати йому було на те, що слухачці всього десять років від народження. Головне: вона слухала. І, схоже, вірила, як він і просив. — Найважче — зробити перший крок, а потім уже неможливо зупинитися: це як снігова грудка. Та страшне інше: ніхто не хоче робити першого кроку. Ніхто! Всі довкола кажуть: треба, треба, бо інакше біда, а від розмов — ані на крок. А Валерія зробила… І це не хто-небудь, а твоя мама! Ти ж знаєш, як вона цінує свою незалежність, як вона трясеться над нею. І тебе того ж навчає. Ти інша… На щастя…

— Ви підете… — вперто повторила Наташа.

— Ну, при чому тут я? — майже кричав Олександр Павлович. — Я — ніщо, ніхто я для неї — трамплін, рогатка, катапульта: називай як хочеш. З мене лише почалося. Розумієш: по-ча-лося! А далі я не потрібен! Ну, був би інший, не я — все одно почалося б.

— Інший не міг. Ніхто не міг. А ви змогли.

І тоді Олександр Павлович — хто його за руку смикнув? — вирішив. Вихопив з кишені “портсигар”, натиснув кнопку: тьмяно засвітилось кругле опукле віконце на срібному, з черню, антикварному боці приладу.

— Дивися, Наташо.

— Що це?

— Пам’ятаєш те диво в цирку?

— Коли зал ожив?

— Так-так! Там був прилад короля магів. А цей — мій. І я його зробив для того, щоб мама стала іншою. Сам зробив.

Наташа простягла руку до “портсигара”, обережно взяла його.

— Ліхтарик?

— Він лише схожий на ліхтарик. Але коли я вмикав його, мама ставала такою, як я хотів. — Він додав: — Як ти хотіла.

— І це все? — В Наташиному голосі був жах.

— Все! Все! — Олександр Павлович зазнав дивного, хворобливого полегшення: виговорився, нічого не приховав. Немає більше проблеми!

— Ввімкнути… — Наташа як зачарована дивилася на жовте око “портсигара”.

— Так! Забери його. Назовсім. Тримай у себе. Нікому не показуй. Він твій. Тільки твій. Захочеш — ввімкнеш.

— А за яким принципом він працює?

Який не був схвильований, а все ж відзначив: мамина донька, чітких пояснень вимагає. А в цирку не вимагала, на віру сприйняла.

— Яка тобі різниця? Працює, то й працює. Ти як мама. Не розкривай, не треба: іншого я зробити не зможу. Знаєш: це було в мене як натхнення. Диво, якщо хочеш. Раптом усвідомив: потрібне диво, — він мимоволі повторив слова Гранта, — і я його створив.

— А якщо зіпсується?

— Він ніколи не зіпсується, не хвилюйся.

Олександр Павлович нахилився і легко-легко, ледь торкнувшись губами, поцілував Наташу в щоку. Щока була теплою і все ж мокрою: хоч і не хотілося, а поплакала дівчинка, тільки непомітно, Олександр Павлович нічого не угледів.

— Прощавай! — І він, не оглядаючись, боячись, що Наташа покличе його, побіг через двір, вибіг з воріт на вулицю, побачив зелений вогник: — Таксі! — хряпнув дверцятами: — На Войковську, до греблі…

Заплющив очі. Серце стугоніло мов шалене: ось-ось вистрибне. І ніколи, ніколи ще не було йому так боляче і погано. Ніколи в житті він не мучився так від того, що всього-на-всього — ну дрібниця ж, звична річ! — обдурив жінку.

7

Та біль минув, бо ніколи нічого в Олександра Павловича довго не боліло. Хіба що поперек: але це професійна болячка, результат циркових протягів; до речі, й вона, ця болячка, про себе теж давно не нагадувала.

А якщо щось і лишилося, то відчуття незадоволення самим собою: розпустив рюмси, як молодик. Вирішено — то вирішено, емоції геть. Доречно згадати недавні слова Валерії про те, що у неї емоцій і неприємностей на службі — по зав’язку. В Олександра Павловича — також, і зайві, “сердечні”,— зовсім пі до чого.

А дівчинку він заспокоїв, дав їй могутню технічну іграшку — нехай сама нею користується. Олександр Павлович в цих іграх більше участі не бере: надто далеко, здається, діло зайшло.

І все було б чудово — не вперше Олександр Павлович з дамами серця, як мовиться, “зав’язував”, залишаючись тим часом з ними у найкращих взаєминах: він пишався цією своєю дипломатичною якістю, але ближче до вечора, коли Олександр Павлович відпочивав, морально готуючись до нудного нічного прогону, з’явилася Валерія. З’явилася без дзвінка, наче так і треба. Тільки запитала:

— Куди ти зник?

Олександр Павлович несподіваних відвідин не полюбляв, взагалі сюрпризів не терпів, вважав, що лише той сюрприз добрий, про який заздалегідь відомо. Але вигляду не подав, усадив Валерію в крісло, приніс каву, яку заварив перед її приходом.

— Справи, Леро… До прем’єри часу — кіт наплакав. І нічого не готове, хоч плач.

— Плачеш?

— Ридма ридаю.

— Можу хустинку позичити.

— Давно запасся.

Олександр Павлович добре розумів, що безглузда ця розмова лише прелюдія до чогось серйознішого, заради чого й прийшла Валерія, прийшла, не подзвонивши, заздалегідь не домовившись, як завжди у них це велося, бо відомо, вона це знала: якби подзвонила, то Олександр Павлович тисячу причин знайшов би, щоб зустріч не відбулася. Розумна жінка, дочка на неї схожа.

Валерія і насправді була розумна, вона не зволікала:

— Слухай, Сашенько, ти мене що, дурепою вважаєш?

— З чого ти взяла?

— Адже ти не випадково зник. Тож не бреши мені, будь ласка, я ж не школярка з кісками.

— Щодо кісок — це так… — Олександр Павлович не поспішаючи поставив чашку на стіл з коліщатками, на якому з кухні привіз каву, швидко прикинув