Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Древляни 📚 - Українською
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Древляни" автора Віктор Семенович Близнюк. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 101 102 103 ... 111
Перейти на сторінку:
птушки, молодиє древци… Видно було, що це селянські діти. У них чорнуваті потріскані руки, чобітки в землі, щоки пашать од вітру; вони рубають дрова, чистять картоплю, садять городи, тягають воду з колодязя; багато хто з них — єдина допомога вдома батькові та матері. А осторонь стояли старшокласники в плащах «болоньях», з модними зачісками, високі, інтелігентно бліді від науки. Вони дещо стомлено, зверхньо дивились на малюків, як на своє далеке минуле…

Директор сказав коротке слово. Дівчатка-старшокласниці, які досі стояли, загадково ховаючи руки за спини (хоч усі бачили, що в їхніх руках квіти), раптом зірвалися з місць і вручили меншим букети, і букети неабиякі — свіжі ранні тюльпани, вирощені в шкільній теплиці.

Отоді й пурхнув птах зі столу.

Піонервожата вивела з гурту маленького вихрястого хлопчика (він, здається, був найменший, але міцний, з тугими щоками, справжній тобі колобок). Хлопчик узяв дзвоника, підняв його високо над головою і натхненно закалатав, обходячи ряди школярів. Лице його пашіло від щастя, сяяло.

— Ура! — застрибали діти.

Вгору полетіли шапки й картузи, гурт в одну мить розсипався й розлетівся, хтось на ходу кинув через штахетик свій пом’ятий, залитий чорнилом портфель: воля!

Ми вже сиділи в директоровій хаті за столом, і Олександр Іванович, ревниво заглядаючи гостеві в очі, спитав, як сподобалося свято. Я сказав: гарне свято! Особливо запам’ятався отой малий чорнявий хлопчина, який з такою радістю калатав дзвоником кожному просто над вухом. «Літо! Канікули!» — було написано на його розчервонілому личку.

Олександр Іванович стомлено посміхнувся.

«Чудні діти! — можна було прочитати його думки. — Рвуться вони з школи, а мине тільки тиждень, другий — і знов починають бігати до школи, хто в сад, хто на спортивну площадку, а декотрі, дивись, уже заглядають у свої класи, тягнуться навшпиньках до вікон. І, мабуть, там, у притихлих насторожених класах, їм ввижається хтозна-який світ, повен таємниць і чародійства. Знудьгувалися вони за тим світом».

— А ти звернув увагу на наш дзвоник? — спитав директор зовсім про інше.

Він досить виразно переглянувся з дружиною Анею, вчителькою тієї ж школи. Видно було, вони мають щось своє на думці і підштовхують гостя: чи здогадається він?

Дзвоник? Звичайний собі дзвоник, може, трохи архаїчний, тепер таких не часто побачиш у школі.

— Ну ні! — весело заперечив Саша. — Дзвоник у нас не простий! Історичний, можна сказати. Ми ним дзвонимо тільки два рази на рік, в урочисті моменти, на перше вересня, коли починаємо заняття, і в травні, коли закінчуємо. Дуже пам’ятний він для нас.

Саша знов переглянувся з Анею, тільки вже без усмішки. Він раптом примовк, спохмурнів, очевидно, нахлинули якісь давні спогади. І зовсім іншим голосом, глухішим, сказав:

— Тут ціла історія, за цим стареньким дзвоником. Тяжка, брате, історія, з кров’ю. Вважай, історія того, як ми вижили і з чого починали на пустирищі.

III

Поранений і оглушений вибухом, він довго відлежувався в лісовій землянці. Не бачив, як зійшли сніги, як зазеленіла перша трава в урочищі. Коли вийшов на вулицю — а вулиця в таборі була лісова — між деревами стояли високі, вже зовсім безлюдні партизанські курені. Вдихнув сирого, з душком весняної цвілі повітря, в голові йому зашуміло, і він хутенько, щоб не впасти, сперся на вкопану жердину, раніше на тій жердині стирчали вусики радіоантени. Відчув млость і кволість в усьому тілі. Від бинта, на якому висіла перев’язана його права рука, нудно пахло йодоформом, крізь марлю помалу просочувалась кров. У таборі вільно перегукувались два чи три чоловіки, ліс тепер свій, можна на повний голос кричати й сміятися, ніхто не пустить тобі чергу в спину. Партизани складали на підводи останнє майно, здавали зброю і вибухівку армійським офіцерам.

Підійшов чорновусий Гордійович, недавній комісар загону, тепер він був головою сільради:

— От що, товаришу Козур. Добре, що ти встав. Направляємо тебе в Кривичі, в твоє ж село. Дітей позбирали й позвозили з усіх партизанських баз. Сам знаєш, багато там сиріт, переростків, скалічених війною дітлахів, треба їх вчити. Берись, організовуй школу.

Козур був двометрового зросту, дарма, що виріс на пісній кривичанській бульбі й трошки не дотяг до повних вісімнадцяти років. Від теперішнього директора відрізнявся тим, що був довгов’язий і тонкий, як очеретина, легко пролазив під колючим дротом і між штахетинами пристанційних загорож. Він ще нетвердо стояв на ногах, похитувався від легенького вітерця. Своєму комісарові міг би сказати: «Мені б самому, товаришу комісар, сісти б за парту, в мене самого грамоти — кіт наплакав…» Але він знав: війна ще триває, фронт відкотився на захід, до Польщі й Пруссії, і всі боєздатні люди з села, вчителі теж — там, на передовій…

Боєць підривної партизанської групи, він звик точно й совісно виконувати накази.

— Слухаюсь, — коротко відповів Гордійовичу.

Зітхнув, подумав про себе: «Пропав ти, Сашко! Який з тебе вчитель! Це ж, брат, не те, що міну заклав під шпалу — і двадцять вагонів летять під укіс. Тут сам полетиш з рейок, бо що знав — забув, навіть квадрат катетів, який дорівнює, біс його знає, чому він там дорівнює!..»

Спитав тільки про одне: де буде школа? Стара згоріла дощенту, попелу від неї не залишилося.

Комісар глянув на весняне сонце, яке м’яко світило крізь сосни, стер з лиця сіру, землисту втому й сказав:

— На квартирах буде школа. В тих людей, що нап’яли хоч якусь халабуду. Війна, голубчику! До всього доводиться нам призвичаюватись. Он хворих партизанів, обморожених, і тих нема куди розвезти. Спалені села… Така ситуація, брат. Ми з тобою, вважай, два мужчини, більш-менш в строю, на всю округу. Так що прошу тебе, сину, берись, організовуй школу. Нема

1 ... 101 102 103 ... 111
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Древляни», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Древляни"