Віктор Семенович Близнюк - Древляни

— Сьогодні в школі у нас великий день. Останній дзвоник. Молодші класи відпускаємо на літню пашу, хай гуляють. Збирайся, підемо. Тобі цікаво буде глянути.

Хоча Шура — мій двоюрідний брат (по батьковій лінії), я не можу його назвати Шурою, не повертається язик. Він директор школи, а мені чомусь з дитинства вклалося в голову, що вчитель, тим паче директор, і народжується ніяким не Шурою, а вже готовим Олександром Івановичем. А потім, він усе-таки старший за мене, пройшов з автоматом війну. З партизанських років, я бачу, у нього пам’ятна мітка: їсть і підтримує праву руку під лікоть — прострелена в нього рука. Отож я збиваюсь: то назву його Шурою, то тут же хутенько Олександром Івановичем… Він дуже схожий на мого батька: високий білолобий поліщук, лице велике, світле, трохи продовгувате, очі сірі й спокійні і така ж спокійна добра вдача. Може, те, що він схожий на батька, теж примушує мене триматися на делікатній дистанції.

Ми збираємось і йдемо до школи. А вона зовсім близько. Кінчається маленький директорів город, за ним одразу — шкільне подвір’я. (Селяни тут називають свої городи планами або картами. Земля у них піщана, скупа, без добрив зовсім не родить, тим-то городи в селі невеликі, дбайливо доглянуті; вони справді лежать рівними картами між сусідніми провулками, наче хтось їх розграфив під лінійку. «На моїм плані, — каже вранці сусід, — вельми добре бульба викльовується»), Шура, себто Олександр Іванович, веде мене спочатку не в класи, а в шкільний сад. Можна зрозуміти людину: на Поліссі фруктовий сад — дивина. Тільки зараз я помітив: село обступає густий сосновий ліс, а самі Кривичі голі, без дерев. Бо під ногами товща піску і торф, яблуні й вишні одвіку сюди не заходили. Зате в шкільному саду, на радість дітям, ростуть і яблуні, і вишні, і груші. З вікон школи видно, як гарно цвітуть зараз молоді деревця і як заповзято трудяться над білим цвітом бджоли. Директор веде мене стежкою, розказує, де він дістав молоді саджанці (їздив на Україну, до друга-ботаніка в Чернігів), і як вони гуртом, класами, копали ями, завозили перегній, а потім… Тут директор кивком голови показав на колодязь у саду (самі викопали!) і на групу дівчаток, які відрами тягали воду й поливали деревця. «Наші чергові, юннати!» — задоволено мовив Козур. У білих фартушках, малі поливальниці теж скидалися на бджілок, що заклопотано снували серед білого весняного цвіту.

Та найбільша гордість директора — нова школа.

Чимала дерев’яна споруда виросла в центрі села, розгорнула під прямим кутом два свої крила-приміщення. Для мого степового ока вигляд школи трохи незвичний. Якась важкуватість, якась ніби похмурість у її зовнішній подобі. Замість легкої білої стіни або цегляної кладки — зруб із важких колод. Міцне стругане дерево, нефарбоване, воно потемніло, затекло смолою; видно, як стягнуто й зшито, як складено стіни, як вирізано карнизи й наличники Словом, видно всю душу дерева, всю його плоть — до найменших сучків і тріщин. Живе, майже необроблене дерево стало для нас спорудою, школою. І нехай звикає око: в дерев’яній, у старій поліській архітектурі є своя сувора, своя первісна, міцна краса.

В усьому помічається: школа (не без впливу директора, як я зрозумів згодом) хоче зробити все так, щоб і сьогоднішні діти не одривалися від землі, щоб і вони мали одвічну радість людини, яка живе тісно злита з природою і яка змалку відкриває для себе і ці тихі річечки на лугах, і вечірні зорі над лісом, і запах сіна, той неповторний запах дитинства, що сниться нам потім усе життя…

У школі не просто сад. Хто приходить у перший клас (так заведено директором), той приносить з собою або кущ бузку, або відросток черешні, садить його, поливає, доглядає аж до восьмого класу, до випускного вечора. Гляньте: на всіх деревцях висять акуратні таблички, де сказано, хто й коли посадив їх. Ви — господар, ви — батько цієї тоненької грушки чи яблуньки, і ви не захочете, щоб вона прив’яла, всохла, коли поряд неї так розкішно зеленіють саджанці ваших друзів-однокласників. Ви поїдете в армію, в інститут, а ваше деревце (з букварем принесене в школу!) поливатимуть інші діти, молодші, і вони напишуть вам у листі: «Приїжджайте, на вашій яблуньці гарно зав’язалося цього літа… аж п’ять яблук!»

У школі не просто квіти на вікнах. Їх принесли учні з дому, вони самі їх вирощують і доглядають. У школі не просто теплиця — там проходять уроки з ботаніки, і там діти роблять простенькі досліди: схрещують, запилюють, «одомашнюють» дикоростучі трави та ягоди.

Олександр Іванович запросив мене на свій урок (а він викладає природознавство), і я почув од нього не дуже хитрий, та, мабуть, вічно мудрий секрет вихователя, перейнятий нами ще з натурфілософії. «Що таке, друзі, спостерігати за природою? — спитав директор учнів і сам відповів — Це значить — викопай лунку, посади в землю насінину, поливай і дивись, яке з того вийде чудо».

Секрет, як бачите, простий. Посади! Вирости! Доглянь! І тоді спостерігай — у школі, на вулиці, у себе в кімнаті. Живе, активне спостереження, а не те, що від нудьги й від душевних лінощів.

Після уроків ми пішли на свято останнього дзвоника.

Свято було як свято. Дуже простеньке, але щире. Тут же, під вікнами школи, зібрався чималий гурт малюків. Піонервожата їх підрівняла, сказала «тихше!», винесла й поставила посередині столик. На тому столику нічого не було, тільки скатертина і невеликий дзвоник. Трошки погнутий, зеленкуватий від давності, ще й вищерблений. Але всі жовтенята поглядали на нього так, ніби то сиділа химерна пташка, яка зараз пурхне й кудись полетить. Вони тихенько штовхалися, пересміювались, перешіптувались. Я розумів цих дітей: кінець навчанню! Їм давно не терпиться, вже горять ноги, швидше б пролунав останній дзвоник і тоді — в ліс, на волю, по сон-траву, по ранні гриби!

З неприхованою цікавістю я вдивляюся в їхні живі, замурзані, симпатичні личка. Вгадував знайомих, тих, що відповідали на уроці ботаніки. В душі й досі мені бриніли милі білоруські словечка, які так співучо, так мелодійно вимовляли дівчатка: зя-зюль-ки, квєт-кі,