Вальтер Скотт - Айвенго (укр)

стін було надзвичайно людно і панувало велике збудження. Сюди, як на сільський ярмарок чи храмове свято, збіглися всі навколишні жителі.

Бажання подивитися на кров і смерть — явище не тільки того темного й неуцького часу, хоча тоді народ звик до кривавих видовищ, коли один звитяжець гинув від руки іншого на лицарських змаганнях. І в наш, більш просвічений час, при значному пом'якшенні звичаїв, видовище публічної страти, кулачний бій, вулична сутичка чи просто мітинг радикалів[91] збирають величезні юрби роззяв, які, по суті, зовсім не цікавляться особистостями героїв дня, а тільки бажають подивитись, як усе обернеться, і вирішити, хто з дійових осіб найкрутіший.

Отже, погляди численної юрби були звернені до воріт прецепторії Темплстоу в надії побачити рідкісну процесію. Ще більше народу оточувало арену прецепторії. Вона являла собою гладеньку галявину, що прилягала до стін обителі і була призначена для військових та лицарських вправ членів ордену. Арена була розташована на м'якому схилі похилого пагорба й обнесена міцним частоколом, а оскільки тамплієри охоче запрошували бажаючих помилуватися їх воїнською вправністю, навколо збудували численні галереї і наставили лав для глядачів.

Для гросмейстера у східному кінці арени було влаштовано трон, оточений почесними сидіннями для прецепторів та лицарів ордену. Над троном майорів священний прапор тамплієрів, так званий Босеан, — ця назва була емблемою тамплієрів і водночас їхнім бойовим кличем.

На протилежному кінці арени стояв уритий в землю стовп; довкола нього лежали дрова, між якими залишався прохід до фатального кола для жертви, призначеної до спалення. До стовпа були пригвинчені ланцюги, якими збиралися її прив'язати. Біля цього жахливого спорудження стояли четверо чорношкірих невільників, їхні чорні обличчя, у ті часи малознайомі англійському населенню, наводили жах на юрбу, яка дивилася на них, мов на чортів, що зійшлися робити свою диявольську справу.

Невільники стояли нерухомо, лише зрідка поправляючи чи перекладаючи хмиз, за вказівкою слуги, що відігравав роль їхнього начальника. Вони не дивилися на народ, наче не помічаючи його присутності, і взагалі ні на що не звертали уваги — тільки виконували свої жахливі обов'язки. Коли, розмовляючи один з одним, вони розтягували товсті губи й показували білі зуби, перелякані глядачі починали вірити, що це і є ті самі чорти, з якими водилася чаклунка, а ось тепер їй прийшов кінець, і вони будуть її підсмажувати.

У юрбі перешіптувалися, розповідаючи одне одному про те, що за останній час устиг накоїти сатана, і при цьому, звичайно, приписували йому і те, що було, і всякі небилиці.

Раптом пролунав удар великого дзвону церкви святого Михайла в Темплстоу, старовинної будівлі, що височіла посеред селища на деякій відстані від прецепторії. Один за одним нечасті й лиховісні удари дзвону розкочувалися віддаленою луною і сповнювали повітря звуками залізного надгробного плачу. Сумовитий дзвін, що сповіщав про початок церемонії, змусив здригнутися серця присутніх; усі погляди звернулися до стін прецепторії в очікуванні виходу гросмейстера та злочинниці.

Нарешті підйомний міст опустився, ворота розчинились, і виїхали спочатку лицар із прапором ордену, котрому передували шість сурмачів, за ними прецептори, по двоє в ряд, потім гросмейстер верхи на чудовому коні в найпростішому убранні, за ним Бріан де Буагільбер у блискучому бойовому обладунку, але без списа, щита і меча, які несли за ним зброєносці. Обличчя його, почасти прикрите довгим пером, що спускалося з його шапочки, відображало жорстоку внутрішню боротьбу гордості з нерішучістю. Він був блідий як смерть, немов не спав кілька ночей поспіль.

Однак лицар керував нетерплячим конем звичною рукою вправного наїзника і кращого бійця ордену тамплієрів. Постава його була величною і гордовитою, але, придивляючись уважніше до виразу його похмурого обличчя, люди читали в ньому щось таке, що змушувало їх відвертатись.

По обидва боки від нього їхали Конрад Монт-Фітчет та Альберт Мальвуазен, котрі виконували роль поручителів бойового лицаря. Вони були в довгому білому вбранні, яке носили члени ордену в мирний час. За ними їхали інші лицарі Храму та довга низка зброєносців і пажів, одягнених у чорне; це були послушники, що домагалися честі посвячення в лицарі ордену. За ними йшов загін пішої сторожі, також у чорному одязі, а всередині виднілася бліда фігура підсудної, котра тихими, але твердими кроками наближалася до місця, де мала вирішуватися її доля.

З неї зняли всі прикраси, побоюючись, що серед них можуть бути амулети, яких, за тодішніми уявленнями, сатана надає своїй жертві, аби завадити їй покаятися навіть на катуванні. Замість яскравих східних тканин на дівчині був білий одяг із найгрубішого полотна. Але на її обличчі відбився зворушливий вираз сміливості й покірності долі, і навіть у цьому одязі, без усяких прикрас, крім розпущеного довгого чорного волосся, вона викликала в усіх такий жаль, що ніхто не міг без сліз дивитися на неї. Найзакосніліші святенники шкодували, що таке прекрасне створіння перетворене на посудину злоби і стало відданою рабою сатани.

Слідом за жертвою йшли нижчі чини, служителі прецепторії. Вони рухались в строгому порядку, склавши руки на грудях і втупивши очі в землю.

Процесія повільно піднялася на розлогий пагорок, на вершині якого розташувалась арена, зайшла всередину огорожі, обійшла навколо неї справа наліво і, діставшися знову тих самих воріт, зупинилась. Тут вона трохи затрималась, оскільки гросмейстер і всі інші вершники, крім Буагільбера та його поручителів, зійшли з коней, яких негайно повели за огорожу конюхи та зброєносці.

Нещасну Ревеку підвели до чорного стільця, поставленого поруч із багаттям. При першому погляді на страшне місце страти, такої жахливої для уяви, як і лютої для тіла, вона здригнулась, заплющила очі і, мабуть, молилася про себе, судячи з того, що губи її ворушились; але вона нічого не вимовляла вголос. За хвилину вона відкрила очі, пильно подивилася на багаття, мовби бажаючи подумки змиритися з майбутньою долею, потім повільно відвела погляд.

Тим часом гросмейстер посів своє