Вальтер Скотт - Айвенго (укр)

мене тепер найважливіше, — продовжував Ательстан, — як слід покарати негідника абата. Повішу його на самій верхівці конінгсбурзької вежі як він є — у стихарі та єпитрахилі[90], а якщо його жирне черево не пролізе сходами, велю втягнути його по зовнішній стіні.

— Але, сину мій, — втрутилася леді Едіт, — подумай про його священний сан!

— Я думаю про свій триденний піст, — відповідав Ательстан, — і жадаю крові кожного з них. Фрон де Беф згорів живцем, а винен був менше за них, бо годував своїх бранців цілком пристойно, якщо не зважати на те, що наостанку в юшку поклали забагато часнику. Я не заспокоюсь тепер, доки їх усіх не страчу!

— Але Римський папа, мій шляхетний друже… — почав було Седрик.

— А хоч би й сам сатана, мій шляхетний друже, — перебив його Ательстан. — Страчу, та й годі! Будь вони найкращі ченці на землі, світ обійдеться і без них.

— Соромно тобі це говорити, шляхетний Ательстане! — сказав Седрик. — Чи варто займатися такими жалюгідними людцями, коли тобі відкритий шлях до слави! Скажи ось цьому норманському принцеві, Річардові Анжуйському, що хоч у нього і левине серце, але він не зійде без боротьби на престол Альфреда, поки живий нащадок святого Сповідника, котрий має право за нього сперечатись.

— Як! — вигукнув Ательстан. — Хіба це — шляхетний король Річард?

— Так, це Річард Плантагенет, — відповідав Седрик, — і навряд чи варто нагадувати тобі, що він добровільно приїхав сюди в гості, — отже, не можна ні скривдити його, ні затримати в полоні. Ти сам добре знаєш свої обов'язки щодо гостей.

— Ще б мені не знати! — відгукнувся Ательстан. — А також і обов'язки вірнопідданого: від щирого серця засвідчую йому свою вірність і готовність служити.

— Сину мій! — вигукнула леді Едіт. — Подумай про свої королівські права!

— Матінко, і ви, друже мій, облиште ваші докори, — відповів Ательстан. — Хліб, вода і в'язниця — чудові приборкувачі честолюбства. Добру половину цих марнославних дурниць наспівав мені у вуха не хто інший, як той самий віроломний абат Вольфрам. З тих пір почалися ці плани та переговори, я тільки й знав, що спішні поїздки, погане травлення, бійки та синці, полон і голодування. До того ж я розумію, що все це скінчиться побиттям кількох тисяч безневинних людей. Кажу вам: я хочу бути королем тільки у власних володіннях, ніде більше! І першою справою мого правління буде повісити абата.

— А як же Ровена? — спитав Седрик. — Сподіваюсь, ти не маєш наміру її покинути?

— О батьку Седрик, будь же розважливим! — сказав Ательстан. — Леді Ровена до мене зовсім не прихильна. Для неї один мізинець рукавиці мого родича. Уілфреда дорожчий всієї моєї особи. Ось вона сама тут і може підтвердити справедливість моїх слів. Не треба червоніти, Ровено: немає нічого соромного в тому, що ти кохаєш пригожого й ґречного лицаря більше, ніж сільського телепня Франкліна. І сміятися теж нема чого, Ровено, бо схудле обличчя й могильний саван зовсім не привід для сміху. А коли неодмінно хочеш сміятись, я знайду тобі більш підхожу причину. Дай мені руку, або, краще сказати, простягни її мені, бо я прошу її як друг. Ну от, Уілфреде Айвенго, повідомляю, що я відмовляюсь… Еге, клянуся святим Дунстаном, Уілфред зник. Невже в мене від виснаження усе ще в очах рябіє? Мені здавалось, що він щойно стояв тут.

Усі стали озиратися в пошуках Айвенго, але він зник. Нарешті з'ясувалось, що до нього приходив якийсь єврей і після короткої розмови з ним Уілфред покликав Гурта, наказав подати йому панцир та озброєння і виїхав із замку.

— Люб'язна родичко, — звернувся Ательстан до Ровени, — не маю сумніву, що тільки дуже важлива справа могла змусити Уілфреда відлучитись. Інакше я сам із превеликим задоволенням відновив би…

Але в ту саму мить, коли, здивований відсутністю Уілфреда, він випустив руку Ровени, вона вислизнула з кімнати.

— Ну, — сказав Ательстан, — з усіх, хто живе на землі, найменше можна покластися на жінку, щоправда, не враховуючи ченців та абатів. Їй-богу, я думав, що вона принаймні подякує мені та ще поцілує на додачу. Ці могильні завіси, мабуть, зачаровані; всі тікають від мене як від чуми… Звертаюся тепер до вас, шляхетний королю Річарде, і повторюю свою клятву вірності, як личить підданому.

Але король теж зник, і ніхто не знав куди. Потім уже довідались, що він поспіхом зійшов у двір, покликав того єврея, з яким розмовляв Айвенго, і після хвилинної бесіди з ним зажадав, щоб йому якомога швидше привели коня, сам підхопився в сідло, змусив єврея сісти на іншого коня і помчав з такою швидкістю, що, за словами Вамби, старий єврей напевно мав скрутити собі в'язи.

— Клянуся святими угодниками, — мовив Ательстан, — за час моєї відсутності якийсь злий дух оволодів замком. Я повернувся в могильному савані, можна сказати — повстав із труни, і до кого не звернусь, той зникає, зачувши мій голос! Що ж, друзі мої, ті з вас, хто залишився тут, ходімо до трапезного залу, повечеряємо, поки ще хтось не щез. Сподіваюсь, що на столі всього вдосталь, Як і має бути на поминках саксонського дворянина знатного роду. Якщо надто забаритися — хто знає, чи не забере чорт і нашу вечерю?

РОЗДІЛ XL

Повернімось тепер до стін прецепторії Темплстоу в той час, коли кривавий жереб мав вирішити, жити чи вмерти Ревеці. Навколо