Валерій Павлович Лапікура - Поїзд, що зник

- Дійшла інформація. На сусідній лавці в Караваївській лазні розказували, але я якраз голову намилив.

- Ну і звичайно, коли очі промили, то там уже нікого не було?

- Свята правда.

- А вам у тій же лазні не розповідали, куди зникають засуджені до розстрілу?

Я вже хотів пожартувати щось про горезвісні уранові копальні, але тут мене раптом осінило:

- То що, їх у тому начебто дисбаті пристрілюють?

- У тій лазні, до якої я ходжу, капітане, сауна називається, подейкували, що їх там не розстрілюють, а пускають на фарш. Тобто, відпрацьовують на них спеціальні прийоми рукопашного бою. Вчаться голіруч вбивати. Бо на манекенах воно, знаєте, неефективно. Лялька не захищається і втекти не намагається.

- Якщо це правда, то я її забуду. До речі, ми вже добряче знайомі, а я й досі не знаю, як до вас звертатися.

- А як вам зручніше? Можете - Євген Євгенович, можете - Кирило Кирилович… або Тарас Григорович. У нас Конторі прізвища надаремне не вживають. Тільки ім’я та по батькові. Особливо, коли по телефону спілкуємося.

- Самі вигадали?

- Та ні, ще Олександр Христофорович Бенкендорф у Третьому відділенні впровадив… А взагалі - дай вам Боже аби вам більше ніколи не доводилося до мене звертатися.

- Чекайте, а як же оте наше Бородіно в дворі?

- А вас, капітане, там і не було, ви весь цей час тут поряд зі мною на лавочці сиділи, доки пара придурків з ГРУ влаштувала засідку офіцерам кадебе. Відповідно одержали, за повною програмою. Що і куди їм стрельнуло, ми ніколи не дізнаємося. “Акваріум” відхреститься і буде мститися, як завжди, по-підлому. А ті двоє… як ви здогадалися, вже дали свідчення апостолу Петру.

- Спасибі, Тарасе Григоровичу. Вік не забуду. І все ж таки, куди поїзд дівся? Тільки не швейцарський, кат із ним, а наш?

- Ви пам’ятаєте, що було в той день, точніше, у той вечір?

- Звідки? В нашій Управі часом ночі від дня не відрізниш. Буває, що й про власні іменини забудеш.

- У той день наших сусідів-румунів добряче трусонуло. Тут, у Києві, цього майже не відчули. Ну, хіба що там абажури хилиталися, скло в шафах деренчало, а жінка казала чоловікові: скільки я тебе просила не трусити ногою під столом! А от під землею удар був трохи сильніший. В результаті сталися два непередбачені інциденти: перемкнуло стрілку в тунелі на перегоні і раптом від’їхала частина стіни… в задачі питається, куди пішов поїзд?

- В інше метро?

- Вгадали. В оте, котре начебто НЕ збудували до війни. А насправді його в сорок першому законсервували, підірвали всі наземні входи і ліквідували зайвих свідків. Списали на жертви фашистської окупації. А вже при Хрущові, коли ГРУ знову набрало сили (бо Берія його трішки придушив, як невигідного конкурента) оцю недобудову передали йому. Звичайно, нас, чекістів, туди й близько не підпускають. І я вам зараз це все розповідаю виключно для того, щоб ви знали, куди пхатися не слід ні в якому разі. Напис на трансформаторній будці бачили: “Не влезай, убьет”?

- …не тільки бачив - я таку табличку іноді на двері кабінету чіпляю, - коли момент вимагає щоб ніхто не заходив.

- Так ото - для вас на дверях в “інше метро” те ж саме написано, ще й величезними літерами.

Це тільки у Агати Крісті її яйцеголовий бельгієць розсаджує всіх правих і винних навкруг каміну і після короткого монологу на двадцять сторінок про користь стимулювання роботи сірих клітинок вказує пальцем на винного. В радянській ментурі все відбувається з точністю до навпаки. Ні, не тому, що каміни було ліквідовано одразу після сімнадцятого року, як символ буржуазного розбещення, водночас із затишними кав’ярнями на Хрещатику. Все набагато простіше. По-перше, у нас не існує приватних детективів, а по-друге, наш процесуальний кодекс дозволяє влаштовувати зібрання підозрюваних тільки в формі очної ставки в кабінеті слідчого, а це, погодьтеся, зовсім не те.

Ні, радянський мент, він же лягавий, бігає, висолопивши язика, як його собачий побратим, мріючи закрити бодай половину з мінімум дванадцяти справ, котрі на нього навішали. І його свідомість разом з підсвідомістю розділяється при цьому так, що ніякий друг-психіатр не вилікує. Я не знаю, як це називають вчені люди, але у мене факти, фактики, розмови, фразочки, випадкові зустрічі поступово осідають десь там, як сміття в коліні водозливу. Версія відстоюється і в один прекрасний момент вихлюпується тобі просто в обличчя.

Бідолашний син покійного машиніста грішив, як я зрозумів, на паралельні світи. Але його фраза “інше метро”, виявляється мала й другий, цілком реалістичний зміст. Отже, цеглинка до цеглинки вибудувалася стіна, за яку нормальним людям зазирати не варто, але я й так знаю, що за нею ховається.

Отже, п’ять років тому Київ струсонуло. І то так, що збило з пантелику техніку, яка мала ховати певні таємниці від сторонніх очей. Я можу собі тільки уявити охоронців отих секретів, коли вони побачили поїзд метро з десятками небажаних свідків. Спочатку, напевне, вирішили: диверсанти - і повелися відповідно інструкціям: почали стріляти. Без попереджувальних у повітря. А потім з’явився інший клопіт - що з цим фантом робити. Повипускати, відібравши підписку про нерозголошення? Так їх же тут, недостріляних, не один, а добрячих півсотні,