Болеслав Прус - Фараон

раз Тутмосу, — святі пророки докеруються до того, що Мусаваса захопить Нижній Єгипет, а нам доведеться тікати в Фіви або в Сунну, якщо нас не виженуть звідти, в свою чергу, ефіопи…

— Ти кажеш правду, — відповів Тутмос. — Наші правителі поводяться як зрадники.

У перший день місяця гатор (серпень — вересень) у палаці наступника трону відбувався найбільший бенкет. Він почався

о другій годині пополудні, і ще до заходу сонця всі вже були п’яні. Дійшло до того, що чоловіки й жінки качалися по підлозі, залитій вином, засипаній квітами й черепками від побитих глеків.

Царевич був між ними найтверезіший. Він ще не лежав, а сидів у кріслі, тримаючи на колінах дві красуні танцівниці; одна поїла його вином, а друга обливала йому голову міцними пахощами.

Цієї хвилини до зали ввійшов ад’ютант і, переступивши через кількох п’яних, наблизився до наступника трону.

— Достойний володарю, — шепнув він тихо, — святі Мефрес

і Ментезуфіс бажають негайно говорити з тобою…

Царевич відштовхнув танцівниць і, червоний, у поплямованому одязі, непевними кроками пішов до свого покою нагору. Побачивши його, Мефрес і Ментезуфіс перезирнулися.

— Чого ви хочете, достойні отці? — спитав царевич, падаючи в крісло.

— Не знаю, чи ти, достойний повелителю, спроможний будеш вислухати нас зараз… — заклопотано відповів Ментезуфіс.

— А!.. Ви думаєте, що я п’яний! — крикнув царевич. — Не бійтесь… Зараз весь Єгипет так збожеволів чи здурів, що в пияків ще залишилося більше здорового глузду…

Жерці нахмурились, але Ментезуфіс почав:

— Ти знаєш, достойний повелителю, що наш володар і найвища рада ухвалили розпустити двадцять тисяч найманих воїнів?..

— Ні, наче не знаю… — перебив царевич. — Адже ви не тільки не зволили запитати моєї думки про таку мудру ухвалу, але навіть не сповістили мене, що чотири полки вже розпущені і що ці люди з голоду нападають на наші міста…

— Мені здається, що ти, достойний повелителю, засуджуєш накази його святості фараона… — мовив Ментезуфіс.

— Не його святості!.. — крикнув царевич, тупнувши ногою. — А тих зрадників, що, користуючись хворобою мого батька і володаря, хочуть запродати країну ассірійцям і лівійцям.

Жерці остовпіли. Такого ще не казав жоден єгиптянин.

— Дозволь нам, царевичу, прийти через кілька годин, коли ти заспокоїшся, — мовив Мефрес.

— Немає потреби. Я знаю, що діється на нашому західному кордоні. Точніше, не я знаю, а мої кухарі, конюхи й прибиральщиці. Але, може, захочете зараз, шановні отці, і мене втаємничити в ваші плани…

Ментезуфіс відповів з незворушним виразом обличчя:

— Лівійці збунтувались і починають збирати ватаги, щоб напасти на Єгипет.

— Розумію.

— З волі його святості і найвищої ради, — вів далі Ментезуфіс, — ти, достойний царевичу, маєш зібрати військо в Нижньому Єгипті й знищити бунтівників.

— Де наказ?

Ментезуфіс дістав з-за пазухи пергамент з печатками і вручив його царевичеві.

— Виходить, з цієї хвилини я — головний воєначальник і найвищий правитель у цій провінції? — спитав царевич.

— Усе так, як ти сказав.

— І маю право влаштувати з вами військову раду?

— Звичайно, — відповів Мефрес. — Хоч і в цю хвилину…

— Сідайте! — перебив царевич. Обидва жерці виконали наказ.

— Я питаю вас, бо це потрібно для моїх планів, навіщо розпустили лівійські полки?..

— І незабаром розпустять інші, — підхопив Ментезуфіс. — Найвища рада хоче позбутись двадцяти тисяч воїнів, які обходяться найдорожче, щоб збільшити прибутки його святості на чотири тисячі талантів на рік, бо, інакше царський двір терпітиме нестатки…

— Що, однак, не загрожує жодному найнікчемнішому єгипетському жерцеві, — перебив царевич.

— Ти забуваєш, достойний царевичу, що жерця не годиться називати «нікчемним», — відповів Ментезуфіс. — А що жодному з них і справді не загрожують нестатки, то заслуга їхнього стриманого способу життя.

— В такому разі, мабуть, статуї випивають вино, яке щодня приносять до храмів, і кам’яні боги прикрашають своїх жінок золотом і коштовностями, — глузував царевич. — Але зараз не йдеться про вашу стримуваність!.. Жрецька рада не для того розпустила двадцять тисяч воїнів й відчинила ворота Єгипту розбійникам, Щоб наповнити скарбницю фараона…

— А для чого?..

— А для того, щоб догодити царю Ассару. А оскільки його святість не згодився віддати ассірійцям Фінікію, ви хочете ослабити державу іншим способом: розпустити найманих воїнів і викликати війну на нашому західному кордоні.

— Закликаю богів у свідки, ти дивуєш нас, царевичу, — вигукнув Ментезуфіс.

— Тіні фараонів здивувалися б ще більше, почувши, що в тому самому Єгипті, де так обмежено царську владу, якийсь халдейський дурисвіт впливає на долю держави…

— Вухам своїм не вірю!.. — відповів Ментезуфіс. — Що ти, достойний царевичу, кажеш про якогось халдейця?..

Намісник глузливо засміявся.

— Я кажу про Бероеса… Якщо ти, святий муже, не чув про нього, то запитай у шановного Мефреса, а коли й він забув, нехай звернеться до Гергора і Пентуера… Ось вона, велика таємниця ваших храмів! Чужий приблуда, що, мов злодій, пробрався до Єгипту, нав’язує членам найвищої ради угоду, таку ганебну, що підписати її ми могли б, лише програвши не одну битву, втративши всі полки і обидві столиці. І подумати тільки, що це зробила одна людина, найпевніше, шпигун царя Ассара. А наші мудреці так підпали під його чари, що, коли фараон не дав їм відректися від Фінікії, вони розпускають полки й викликають війну на західному кордоні… Де таке чувано? — вже не володіючи собою, говорив далі Рамзес — Саме в той момент, коли треба було б збільшити військо до трьохсот тисяч і кинути його на Ніневію, ці побожні безумці розганяють двадцять тисяч воїнів і підпалюють власний дім…

Мефрес, непорушний і блідий, слухав це нещадне глузування. Нарешті він сказав:

— Я не знаю, достойний повелителю, з якого джерела ти черпаєш ці відомості… Нехай би воно було таке чисте, як серця членів найвищої ради! Припустимо, однак, що ти маєш рацію і що якийсь халдейський жрець зумів справді схилити раду до підписання тяжкої угоди з Ассірією. Якщо навіть

i так, то звідки ти знаєш, що цей жрець не був посланцем богів, які його устами застерегли нас від небезпеки, що нависла над Єгиптом?..

— Відколи це халдейці мають у вас таке довір’я? — спитав царевич.

— Халдейські жерці — старші брати єгипетських, — відповів Ментезуфіс.

— То, може, і ассірійський цар — владика над фараоном? — перебив царевич.

— Не блюзнірствуй, царевичу, — суворо відповів Мефрес. — Ти легковажно копаєшся в найсвятіших таємницях, а це бувало небезпечним навіть для вищих від тебе!

— Добре, я не буду копатися. Але по чому все-таки можна пізнати, що один халдеєць — посланець богів, а другий — шпигун царя Ассара?

— По чуду, — відповів Мефрес. — Якби за твоїм повелінням, царевичу, цей покій заповнили духи, якби незримі сили підняли тебе