Юрій Володимирович Сорока - Хотин

намету. Холодний вітер, як невгамовне дитинча, увірвався до шатра, миттю зазирнувши в усі закутки, зашелестів важкими листками паперу на невеличкому різьбленому столику, потрусив м'яким перським килимом на стіні і зник так само швидко, як і з'явився.

Сагайдачний повернув голову. Біля нього стояв, тримаючи руку поверх руків'я шаблі, Іван Зискар. Від його застебнутого на всі ґудзики жупана з відкинутими назад рукавами віяло свіжим степовим вітром.

— Бери стілець, Іване, сідай. Вибач, але я трохи ще полежу. Щось я зовсім непотрібний став…

— Лежи, батьку, почивай! Ти нам здоровим будеш у пригоді, тож трохи побережи себе.

— Хоч-не-хоч будеш берегтися! Той клятий німець, що його королевич прислав, по п'ятах за мною ходить… ну, то пусте. Ти з чим?

— З листом. Годину тому був посланець із листом від Собеського. Ти спав у той час, тож я його не пустив. Сидить чекає на відповідь. А лист… Ось він, — розшпиливши кілька ґудзиків жупана, полковник дістав з-за пазухи сувій цупкого паперу. На білому тлі темніла велика сургучева печатка. — Будеш сам читати?

— Читай. Тут світла мало, я не бачу.

Зискар зірвав печатку і почав читати написаний польською мовою текст:

«З найщирішими вітаннями і побажаннями міцного здоров'я славному гетьманові його королівської милості Війська Запорізького Петру Конашевичу-Сагайдачному.

Маю за необхідне довести до вашого відома, що представлений нами Сейм має наміри знестись у переговорах з представниками Османської Порти. З цією метою до табору султана у найближчий час вирушає делегація, на чолі якої разом зі мною буде виступати Станіслав Жоравинський. Маю надію, що ці переговори не стануть предметом суперечки між нами і козаками вашої милості. Зі свого боку, хочу вас запевнити у щирих намірах щодо наших славних союзників. Усі рішення будуть прийматися лише у разі нашої обопільної користі, а відстоювання запорізького козацтва є невід'ємною часткою інтересів Речі Посполитої…»

— Що вони мають на увазі під цим «відстоюванням запорізького козацтва»? — невдоволено кинув Сагайдачний.

— Відомо що, батьку! Ясновельможні пани мають на увазі те, що проявлять турботу до тих, чиїми руками виграли війну.

— Читай далі!

— Ага, ось! «…невід'ємною часткою інтересів Речі Посполитої. Пан гетьман має знати, що султан добивається видачі козацької старшини як головних винуватців війни, що вкрили себе ганьбою під час розбійницьких морських нападів.

Виходячи з цього, мушу повідомити, що деякі поступки Османській Порті повинно бути зроблено. Однак, підкреслюю, йтиметься щонайбільше про заборону запорожцям морських походів і нападів на Крим, що його хан є васалом Османа II.

Заздалегідь вдячний вам за розуміння і сприяння мирному процесові, який тепер набув першочергового значення. Для участі у переговорах прошу вислати представників козацтва, разом з якими ми й вирушимо добиватися у турків почесного миру. Щиро ваш Яків Собеський. Писано дня першого октовбрія року тисяча шістсот двадцять першого від Різдва Христового у Хотині, кріпості землі волоської».

— Що скажеш, Іване?

Зискар рвучко підвівся і забігав по шатру. Очі його палали.

— Пси! Не вір їм, батьку! Ой не вір! М'яко стелять, та твердо спатимеш! Ще й до переговорів не брались, а вже натякають, хто крайнім буде!

— Ну, ця пісня нам знайома. Хіба то перший раз на татар йти забороняють, чи чайки палять? Раніш їх не слухали, і тепер так буде. А щодо чайок… Побачимо. На крайній випадок півсотні запорожців добру чайку за три тижні справлять. Та й ще палити ніхто не наказував.

Але Зискар не вгавав:

— Ой, чує моє серце, продадуть! Розумний чоловік сказав: жид, лях та собака — віра однака.

— А як так, то ти сам і збирайся з Собеським до Османа! Поїдеш з осавулом військовим Тарасом Ганжою. Будеш чатувати, щоб не продали. Як до того дійде, подаси мені звістку. Того самого дня знімемося, пройдемо вогнем і мечем через панські майонтки і сядемо на Низу. І от тоді побачимо, хто сильніший!

Зискар струснув головою:

— От тепер впізнаю Сагайдачного! Зробимо, батьку! Все зробимо, як ти наказав…

М'якою ходою, що в ній вчувалися сила і міць, полковник попрямував до виходу з шатра…

Вранці другого жовтня, коли давно очікувані переговори почались і пишна валка послів втягнулась у ворота турецького табору, Микита Непийпиво схопився у своєму наметі, що йому перейшов від покійного курінного. За тонкою парусиною почув якусь метушню і невиразні вигуки. Здивувавшись, почув своє ім'я і лайку. Хтось голосно виказував невдоволення курінним отаманом. Не гаючись, Микита накинув жупан, почепив шаблю і вийшов з намету. Похмурий день зустрів його промоклим, вогким і холодним вітром. На майдані, посеред якого стояла курінна хоругва, зібралося близько трьох десятків козаків. Вони утворили коло, в середині якого діялося щось незрозуміле. За спинами запорожців Микита міг розібрати лише шалені блискавки шабель: хтось зчепився у поєдинку. Для запорожців справа звичайна, але збудження, яке панувало в натовпі, підказувало, що це не просто тренувальний бій.

Працюючи ліктями й руками, Микита протиснувся крізь натовп. Тут перед його очима постала дивна картина. Спітнілий, одягнутий лише в розхристану сорочку і шаровари Андрій Кульбаба відбивався від кремезного, в літах уже, козака на ім'я Журко. З каламутними очима, невпевнено тримаючись на ногах, Журко все ж сильно насідав на Кульбабу, так що той ледве встигав відбивати випади, які сипалися на нього один за одним. Від натуги Журко кректав і бив так, що з-під леза, коли воно зустрічало лезо супротивника, виривалися снопики іскор.

— Не дурій, Журко! Ій-богу, зарубаю! — казав захеканий Кульбаба.

— Щеня! Шмаркач, матір твою так! Я тобі покажу, як зі старшими розмовляти. На! — і від чергового сильного удару полетіли іскри.

Через хвилину Андрій вивернувся з-під страшного удару і зацідив Журкові руків'ям шаблі в обличчя. У того з носа бризнула кров. Журко, розмастивши кров рукавом жупана, розлючено поглядав перед собою. Раптом його очі спинилися на Микиті.

— Ось де ти! Давай виходь! Нема чого за себе шмаркачів виставляти. Діставай, стерво, шаблю.

— Що тут діється? — не розуміючи, у чому річ, Микита позирав то на Андрія, то на Журка.

— А я тобі розкажу, падлюко! Давно паном став? Чому твій кінь ситий, а мій з голоду здох? Як мені тепер без коня, га? Я двох у похід брав, а тепер жодного не маю!

— А за шаблю чого вхопився? — Микита вдивлявся в заюшене кров'ю лице Журка. За кілька кроків до нього долітав важкий запах перегару.

— А того, що дурний, коли вип'є! — втрутився в розмову Товкач. — Яцько малий твоєму Гайдукові торбу з вівсом на морду почепив, а він зірвав. Та так малому зацідив, що той он без пам'яті