Ден Браун - Інферно

казала тобі, — прошепотіла Сієнна, і її гарненьке обличчя освітило притлумлене природне світло. Вона показала на кілька маленьких аркових фрамуг, розташованих у верхній частині стіни.

«Світлові колодязі», — збагнув Ленґдон, спочатку забувши, куди вони потрапили. Ці колодязі, призначені для забезпечення доступу світла та свіжого повітря до тісного підземелля, виходили в глибокі шахти, що круто спускалися з майдану Сан-Марко. Віконне скло посилювали міцні залізні ґрати у вигляді п’ятнадцяти сполучених кружалець, і хоча Ленґдон припускав, що ці ґрати можна витягнути зсередини, це було б непростим завданням, зважаючи ще й на те, що віконця розташовані на висоті плечей. Та навіть якщо припустити, що їм вдасться якось проникнути крізь вікно до шахти, вибратися з неї однаково неможливо, оскільки глибина кожної шахти сягала десяти футів, а згори вони були замкнені важкими захисними ґратами.

У тьмяному світлі, що пробивалося крізь віконця, склеп святого Марка нагадував залитий місячним сяйвом ліс: густий гай колон, схожих на стовбури дерев, що кидали на долівку довгі й густі тіні. Тезко базиліки спочивав у кам’яному саркофазі за вівтарем, перед яким виднілися ряди стільців, призначених для тих нечисленних щасливців, яким випало бути запрошеними на службу сюди, до серця християнського світу Венеції.

Збоку Ленґдона раптом замерехтіло слабке світло, він обернувся й побачив Сієнну, що тримала телефон Ферріса з освітленим екраном.

Ленґдон спантеличено роззявив рота.

— Наскільки я пам’ятаю, Ферріс сказав, що батарейка його телефону розрядилася!

— Він збрехав, — сказала Сієнна, натискаючи на кнопки. — Збрехав багато про що. — Вона уставилася в телефон похмурим поглядом. — Немає сигналу. Я хотіла з’ясувати місцезнаходження гробниці Енріко Дандоло. — Вона поквапилася до світлового колодязя й підняла телефон високо над головою, сподіваючись спіймати сигнал.

«Енріко Дандоло», — задумався Ленґдон, бо не мав можливості поміркувати про цього дожа раніше, оскільки їм терміново довелося тікати. Незважаючи на халепу, у яку вони щойно вскочили, їхній прихід до базиліки прислужився своїй меті: встановити особу віроломного дожа, який відрізав коням голови та... забрав кості сліпої.

На жаль, Ленґдон ані найменшої гадки не мав, де була розташована гробниця Енріко Дандоло, не знав про це, напевне, й Етторе Віо. «Він знає кожен квадратний дюйм своєї базиліки, можливо, і Палацу дожів». Той факт, що Етторе не сказав йому відразу, де розташована гробниця Енріко Дандоло, свідчив про те, що, можливо, ця гробниця десь далеко від базиліки та Палацу дожів.

То де ж вона?

Ленґдон зиркнув на Сієнну: вона вже стояла на стільчику, який підсунула під один зі світлових колодязів, і, відімкнувши клямки на вікні, розчинила його і вставила телефон Ферріса всередину шахти.

Звуки з майдану Сан-Марко просочилися в склеп, і Ленґдон раптом подумав, що звідси, зрештою, має бути якийсь вихід. За стільцями виднівся ряд складаних крісел, тож професор придумав вставити один із них у світловий колодязь, щоб легше було вибратися. «Може, верхні ґрати відмикаються зсередини так само, як і ці, нижні?»

Ленґдон поквапився крізь темряву до Сієнни. Та не встиг професор зробити й кількох кроків, як потужний удар у голову відкинув його назад. Рухнувши на коліна, Ленґдон на мить подумав, що на нього напали. Але швидко збагнув, що це не так, і подумки дорікнув собі за те, що не зважив на ту обставину, що його фігура шість футів заввишки значно перевищувала висоту підземелля, збудованого понад тисячу років тому під середній зріст тодішньої людини. Стоячи навколішки й чекаючи, поки в голові припинять крутитися вогники, Ленґдон спіймав себе на тому, що втупився поглядом у якийсь напис на підлозі.

Sanctus Marcus.

Професор довго дивився на нього. У цьому рядку його вразило не саме ім’я святого Марка, а мова, якою воно було написане.

Латина.

Після занурення в сучасну італійську, яке тривало вже добу, Ленґдон був дещо дезорієнтований, побачивши ім’я святого Марка, написане латиною, але швидко пригадав, що ця мертва мова на час смерті святого Марка була розмовною в Римській імперії.

А потім Ленґдона вразила ще одна думка.

Упродовж тринадцятого сторіччя — у добу Енріко Дандоло та Четвертого хрестового походу — мовою владних кіл залишалася переважно латина. Венеціанського дожа, який уславив Римську імперію тим, що знову захопив Константинополь, ніколи б не поховали під ім’ям Енріко Дандоло... а натомість вдалися б до латинізованого варіанта його імені.

Henricus Dandolo.

Коли Ленґдон це збагнув, то його мов електричним струмом ударило. І хоча ця здогадка прийшла до професора тоді, коли він стояв на колінах, Ленґдон знав, що це не результат божественного натхнення. Скоріше то була не більш ніж візуальна «підказка», що різко спонукала його мозок поєднати ці дві обставини. Візуальний образ, який раптом вигулькнув із глибин пам’яті Ленґдона, був образом латинського імені Дандоло... викарбуваного на потертій мармуровій плиті, вмонтованій у красиву кахляну долівку.

Henricus Dandolo.

У Ленґдона аж дух перехопило, коли він уявив собі простий надгробок дожа. «Я там був». Точнісінько як і йшлося у поемі, Енріко Дандоло був похований у золоченому музеї — «мусейоні мудрості святої», — але це було не в базиліці Сан-Марко.

Осягаючи цю істину, Ленґдон повільно спинався на ноги.

— Не можу спіймати сигнал, — сказала Сієнна, вибравшись зі світлового колодязя і підходячи до нього.

— Уже не треба, — насилу вимовив Ленґдон. — Позолочений мусейон святої мудрості... — Він глибоко зітхнув. — Я... помилився.

Сієнна пополотніла.

— Тільки не кажи, що ми не в тому музеї.

— Сієнно, — прошепотів Ленґдон, і йому раптом стало зле. — Ми не в тій країні.

Розділ 76

А нагорі, на майдані Сан-Марко, циганка, яка продавала венеціанські маски, влаштувала собі перерву, прихилившись до зовнішньої стіни базиліки перепочити. Як і завжди, вона зайняла своє улюблене місце — невеличку нішу між двома металевими ґратами на бруківці: то була ідеальна точка, де можна було поставити свій важкий крам і помилуватися сонцем, що хилилося за обрій.

За багато років їй довелося всякого побачити на майдані Сан-Марко, однак химерна подія, що привернула її увагу, відбувалася не на майдані, а під ним. Налякана гучними звуками в себе під ногами, жінка уставилася крізь ґрати у вузький колодязь приблизно десять футів завглибшки. Вікно з протилежного боку колодязя було відчинене, і в нього зі скреготом запхали складаний стілець.

На превеликий подив циганки, слідком за стільцем у колодязі показалася гарненька жінка з русявим «кінським хвостом», яку, вочевидь, попихали знизу. Та жінка намагалася крізь вузеньке вікно увібратися до ширшого колодязя.

Білявка зіп’ялася на