Артур Конан Дойль - Пригоди Шерлока Холмса. Том 2

будинок, що стояв у самому центрі села. Служниця без зайвих церемоній провела мене до вітальні. Там я побачив жінку за друкарською машинкою «Ремінґтон», що підвелася й приємно посміхнулася мені. Проте її обличчя відразу спохмурніло, коли вона побачила незнайомця; вона знову сіла й спитала, чим може бути мені корисною.

З першого погляду місіс Лайонс вразила мене своєю незвичайною красою. Її очі й волосся були однакового каштанового кольору, а на веснянкуватих щоках сяяв рум’янець — той притаманний чорнявкам рум’янець, що ховається в самісінькому серці білої троянди. Повторюю, що спершу мене вразила її врода, але потім я почав прискіпливо розглядати її обличчя. В ньому було щось неласкаве, відворотне — красу його псували чи то зморшки в кутиках уст, чи то твердий, рішучий погляд. Проте всі ці думки прийшли до мене пізніше. Першої ж миті я просто відчув, що бачу перед собою дуже гарну жінку і вона питає, чим може бути мені корисною. Тільки тоді я зрозумів, яка дражлива для неї мета моїх відвідин.

— Я маю щастя знати вашого батька, — мовив я.

Початок був не надто вдалий, і леді одразу дала мені це відчути.

— У мене з батьком немає нічого спільного, — відповіла вона. — Я нічим йому не завдячую і не вважаю його друзів своїми. Якби не покійний сер Чарльз Баскервіль та інші добрі люди, я голодувала б — такий він турботливий батько.

— А я завітав до вас саме для того, щоб поговорити про покійного сера Чарльза Баскервіля.

Веснянки яскраво проступили на блідому обличчі леді.

— Що саме вас цікавить? — спитала вона, нервово торкнувшися пальцями клавіш машинки.

— Ви були знайомі з ним, чи не так?

— Я вже сказала, що багато чим завдячую його доброті. Якщо мені пощастило підвестися з колін, то лише завдяки йому, бо саме він перейнявся моєю нещасною долею.

— Ви з ним листувалися?

Леді зиркнула на мене, і в її карих очах блиснув вогник гніву.

— Чому це вас цікавить? — різко запитала вона.

— Просто я хочу запобігти скандалові. Поговорімо про це краще тут, інакше ситуація вийде з-під нашої влади.

Вона замовкла і ще більше зблідла. Потім поглянула на мене й сказала роздратованим, зухвалим голосом:

— Гаразд, згода. Що ви хочете знати?

— Чи листувалися ви з сером Чарльзом?

— Так, я написала йому раз чи двічі, — подякувала за люб’язність і чуйність.

— Ви пам’ятаєте, коли писали ці листи?

— Ні.

— А ви зустрічалися з ним коли-небудь?

— Раз чи двічі, коли він приїздив до Кумбі-Тресі. Він був дуже скромний і не любив хвалитися своїми добрими вчинками.

— Ви нечасто з ним бачилися, нечасто листувалися, і все ж він так багато знав про ваші справи, що навіть допомагав вам, як же це так?

Вона не вагаючись відповіла на моє запитання:

— Мені допомагали й інші джентльмени, що знали мою сумну історію. Один з них — містер Степлтон, сусід і близький друг сера Чарльза. Він був дуже ласкавий до мене, і сер Чарльз саме від нього довідався про мою біду.

Я вже знав, що сер Чарльз Баскервіль доручав Степлтонові вести деякі свої справи, отож пояснення леді видалося мені правдивим.

— Чи просили ви сера Чарльза про побачення? — питав я далі.

Місіс Лайонс знову спалахнула гнівом.

— Це запитання я вважаю за недоречне, сер.

— Пробачте, мадам, але я мушу його повторити.

— Тоді я відповім: звичайно ж, ні.

— Навіть у день смерті сера Чарльза?

На мить рум’янець зник із її щік, і я побачив перед собою мертвотно-бліде обличчя. Сухі вуста здригнулись, і я радше побачив, ніж почув:

— Ні.

— Вас, певно, зраджує пам’ять, — мовив я. — Я можу навіть нагадати одне речення з вашого листа. В ньому йшлося: «Благаю, благаю вас, як справжнього джентльмена, спаліть цей лист і вийдіть до хвіртки о десятій годині».

Мені здалося, що леді от-от знепритомніє, проте вона величезним зусиллям волі опанувала себе.

— Виходить, у світі немає справжніх джентльменів? — видихнула вона.

— Ви несправедливі до сера Чарльза. Ваш лист він спалив. Але іноді можна прочитати й спалений лист. Тепер ви признаєтеся, що писали тоді йому?

— Так, писала! — вигукнула вона, вкладаючи в ці слова всю свою душу. — Писала. Навіщо заперечувати? Мені нема чого соромитись цього листа. Я хотіла, щоб він мені допоміг. Я була певна, що коли він мене вислухає, то допоможе, отож і просила зустрітися зі мною.

— Але чому такої пізньої години?

— Бо я пізно дізналася, що наступного дня він виїздить до Лондона, — можливо, на кілька місяців. А раніше прийти я не могла — на те були свої причини.

— Чому ж ви призначили побачення в алеї, а не вдома?

— Як по-вашому, хіба може самотня жінка прийти такої години до холостяка додому?

— А що могло б статися, якби ви прийшли туди?

— Я туди не ходила.

— Місіс Лайонс!

— Ні, присягаюся всім святим. Я туди не ходила. Мені не дали це зробити.

— Що ж вам завадило?

— Це вже моя особиста справа. Я не можу про це сказати.

— Отже, ви призначили серу Чарльзу побачення в той самий час і в тому самому місці, де його спіткала смерть, але самі на це побачення не пішли?

— Так.

Я знову й знову допитував її, але так нічого й не домігся.

— Місіс Лайонс, — мовив я нарешті, закінчуючи цю довгу й марну бесіду, — ви берете на себе надто велику відповідальність і можете опинитися в надто дражливому становищі, якщо не схочете сказати правди. Коли я піду шукати допомоги в поліції, ви переконаєтесь, як серйозно це вас скомпрометує. Якщо за вами немає жодної провини, то чому ви з перших слів відмовляєтесь від листа, якого сер Чарльз одержав того дня?

— Я боялася, що з цього зроблять хибні висновки і я буду замішана в скандальній історії.

— А чому ви так наполягали, щоб сер Чарльз знищив ваш лист?

— Якщо ви читали той лист, то зрозумієте й самі.

— Я не казав, що читав увесь лист.

— Ви навели ціле речення з нього.

— Лише закінчення. Лист, як я вже сказав, було спалено, і прочитати його цілком я не міг. Ще раз запитую вас: чому ви так наполягали, щоб сер Чарльз знищив ваш лист, який він одержав у день своєї смерті?

— То моя приватна справа.

— Тоді тим паче ви повинні остерігатись публічного розсліду.

— Гаразд, я скажу вам. Якщо ви чули про мою нещасливу долю, то повинні знати, що я одружилася поспіхом і маю всі причини шкодувати з цього приводу.

— Так, я дещо чув.

— Мій чоловік,